Вежа блазнів

— Ге-ей… — підхопили жалібним хором лицарі-розбійники. — Ге-е-е-е-ей…
— На гнойовищі, — помітив і показав Куно Віттрам — свиня риється. Може, заріжемо та й заберемо?
— Ні, — вирішив, трохи подумавши, Вейрах. — Часу шкода.
Він підвівся.
— Пане Шарлею! — сказав він. — Таки по правді не годиться вас тут самих трьох залишати. Зейдліці злопам'ятні, не інакше, як уже й погоні розіслали, будуть по дорогах шукати. Тож їдьте, ласкаво просимо, з нами. До Кромоліна, нашого поселення. Там у нас зброєносці, та й друзів буде чимало. Вас там ніхто не скривдить і не образить.
— Хай би спробували! — розпушив світлі вуса Римбаба. — Їдьте з нами, їдьте, пане Шарлею. Бо, скажу я вам, ви мені дуже до душі припали.
— Як і мені молодий панич Рейнмар, — Куно Віттрам лупнув Рейневана по спині. — Присягаюся кельмою святого Руперта Зальцбурзького! Їдьте з нами до Кромоліна. Пане Шарлею? Гаразд?
— Гаразд.
— Ну то, — потягнувся Ноткер фон Вейрах, — рушаймо, comitiva [307].
* * *
Коли формувався кортеж, Шарлей залишився позаду і непомітно підкликав до себе Рейневана і Самсона Медка.
— Цей Кромолін, — сказав він тихо, поплескуючи по шиї гнідка, — це десь неподалік від Срібної Гури і Стошовиць, біля так званої Чеської стежки, дороги, що веде з Чехії через Срібний перевал до Франкенштейна, до вроцлавського тракту. Тому нам з ними по дорозі й дуже на руку. І набагато безпечніше. Тримаймося їх. Закриваючи очі на те, чим вони промишляють. У біді не вибирають. Але раджу, тим не менше, дотримуватися обережності та зайвого не балакати. Самсоне?
— Мовчу і прикидаюся бельбасом. Pro bono commune. [308]
— Чудово. Рейнмаре, підійди-но ближче. Хочу і тобі дещо сказати.
Рейневан, вже в сідлі, під'їхав, підозрюючи, що його чекає і що він почує. І не помилився.
— Послухай мене уважно, непоправний дурню. Ти становиш для мене смертельну небезпеку вже самим фактом існування. Я не дозволю, щоб ти цю небезпеку збільшував ідіотською поведінкою і вчинками. Я не коментуватиму того факту, що, прагнучи бути шляхетним, ти повівся як кретин, кинувся на допомогу розбійникам і підтримав їх у бою із силами правопорядку. Не буду знущатися, дасть Бог, цей факт чомусь тебе навчив. Але обіцяю: якщо ти ще раз зробиш щось подібне, я кину тебе напризволяще, безповоротно й остаточно. Запам'ятай, осле, зарубай собі на носі, бовдуре: тобі ніхто не прийде на допомогу в біді, бо тільки дурень квапиться допомагати іншим. Якщо хтось кличе на допомогу, потрібно відвернутися спиною і негайно йти звідти геть. Обіцяю: якщо в майбутньому ти хоча б голову повернеш у бік бідняка, дівчини в біді, кривдженої дитини або битого собаки, ми розійдемося. А потім можеш корчити із себе Персеваля на власний страх і ризик.
— Шарлею…
— Мовчи. Пам'ятай, що я тебе попередив. Я не жартую.
* * *
Вони їхали лісовими галявинами, серед трав, що сягали до стремен. Небо на заході, затягнуте рваними перистими хмарами, яріло пасмами пломенистого пурпуру. Темніла стіна гір і чорних борів Шльонської Просіки.
Ноткер фон Вейрах і Вольдан з Осин, які їхали в авангарді, серйозні та зосереджені, співали гімн, час від часу зводячи до неба очі з-під піднятих хундсгуглів. Їхній спів, хоч і неголосний, звучав піднесено і суворо.
 
 
Pange lingua gloriosi
 
Corporis mysterium,
 
Sanguinisque pretiosi,
 
Quern in mundi pretium
 
Fructus ventris generosi
 
Rex effudit Gentium  [309].
 
 
Трохи позаду, на такій відстані, щоби не заважати їм власним співом, їхали Тассіло де Тресков і Шарлей. Обоє, далеко не так серйозно, співали любовну баладу.
 
 
So die bluomen uz dem grase dringent,
 
same si lachen gegen der spilden sunnen,
 
in einem meien an dem morgen fruo,
 
und diu kleinen vogelin wol singent
 
in ir besten wise, die si kunnen,
 
waz wunne mac sich da gelichen zuo  [310]?
 
 
За співаками їхали кроком Самсон Медок і Рейневан. Самсон прислухався, погойдувався в сідлі і мугикав. Було зрозуміло, що слова міннезангу він знає та що, якби не інкогніто, залюбки приєднався би до хору. Рейневан був поринув у думки про Аделю. Але думки розбігалися, Римбаба і Куно Віттрам, які замикали кавалькаду, безперестанку горлали пияцьких і непристойних пісень. Їхній репертуар справляв враження невичерпного.
Пахло димом і сіном.
 
 
Verbum caro, panem verum
 
verbo carnem efficit;
 
fitque sanguis Christi merum,
 
et si sensus deficit,
 
ad firmandum cor sincerum
 
sola fides sufficit  [311].
 
 
Піднесена мелодія і богоугодні вірші Томи Аквінського не могли нікого обманути, видно, лицарів випереджала їхня репутація. Уздрівши кортеж, у паніці розбігалися баби, що збирали хмиз, як сарни, зникали дівчатка-підлітки. Лісоруби утікали з вирубок, а нажахані пастухи залазили під овець. Утік, покинувши возика, дігтяр. Чкурнули, задерши ряси по самі задниці, трійко мандрівних братів-міноритів. Поетичні строфи Вальтера фон дер Фогельвайде не справили на них ані найменшої заспокійливої дії.
 
 
Nu wol dan, welt ir die warheit schouwen,
 
gen wir zuo des meinen hohgezite!
 
der est mit aller siner krefte komen.
 
Seht an in und seht an werde frouwen,
 
wederz da daz ander uberstrite:
 
daz bezzer spil, ob ich daz han genomen  [312].
 
 
Самсон Медок підмугикував собі під ніс. «Моя Аделя, — думав Рейневан, — моя Аделя. Таки-так, коли ми нарешті будемо разом, коли скінчиться розлука, буде, як у Вальтера фон дер Фогельвайде, у пісні, яку співають: настане травень. Або як в інших строфах цього ж поета:
 
 
Rerum tanta novitas
 
in solemni vere
 
et veris auctoritas
 
jubet nos gaudere  [313]…
 
 
— Ти щось казав, Рейневане?
— Ні, Самсоне. Я нічого не казав.
— Гм. Але ти видавав якісь дивні звуки.
«Ех, весна, весна… А моя Аделя прекрасніша за весну. Ох, Аделю, Аделю, де ти, моя кохана? Коли ж я нарешті тебе побачу? Поцілую твої губи? Твої груди…
Швидше, уперед, швидше! До Зембиць!
А цікаво, — подумав він раптом, — де зараз і що поробляє Ніколетта Світловолоса?»
 
 
Genitori, Genitique
 
laus et jubilatio,
 
salus, honor, virtus quoque
 
sit et benedictio  [314]…
 
 
Наприкінці кортежу, невидимі за поворотом дороги, дерли горло, полохаючи звірину, Римбаба і Віттрам.