Вежа блазнів

— Що?
— Ти щось бурмочеш собі під ніс, до того ж по-італійськи, тож, гадаю, це знову Данте Аліг'єрі?
— Правильно гадаєш.
— І, певно, уривок, що пасує до нашої ситуації? До того, куди ми оце прямуємо?
— Авжеж.
— Гм-м-м… Fuor de la queta… Отже, ми йдемо, ти вважаєш… Я не буду занадто настирливий, якщо попрошу перекласти?
— Не будеш.
 
 
Йдемо туди, де жаль повітря крає;
 
і ось ми там, де вже немає світла  [573].
 
 
* * *
На західному схилі Голінця, у тому місці, звідки як на долоні видно було долину й армію на марші, на гілку ялини сів великий стінолаз, обтрусивши сніг із глиці. Стінолаз повернув голову, його нерухоме око, здавалося, виглядало когось у колоні.
Стінолаз, видно, нарешті побачив те, що хотів побачити, бо розтулив дзьоб і заскрекотів, і в цьому скрекоті був виклик. І страшна погроза.
* * *
Гори потопали в каламутному sfumato [574] похмурого зимового дня.
Знову пішов сніг. Засипав сліди.
КІНЕЦЬ ПЕРШОГО ТОМУ