Михайлик-джура козацький.

І так ожив степ під його ледь теплим промінням, так заяснів, заусміхався всіма калюжками, всіма росинками на зчорнілих дудках чорнобилю, на пучках ковили, навіть на мандрівних кулях перекотиполя, що козакам мимоволі полегшало на серці.
А, кат його бери, отого короля, разом з його обіцянками! Давно сказано: не вір панові!
Та хіба козакам світ зав’язаний? Живі будемо — побачимо, чиє зверху!
Михайлик набрав повні груди степової прохолоди. Так гарно зараз було, що й говорити не хотілося. Глянув на Івашка: той тільки моргнув у відповідь.
І тут хтозна-чому подумалось: ще ж їм з Івашком ворожила доля! В яких боях побували, разом з усіма стріляли й рубалися, коло смерті сто разів пройшли! І не загинули — живі-здорові вертаються додому, ще й з батьком Мехтодом.
А що далі — побачимо...
...Призахідне сонце розщедрилось, розлило на півнеба червоно-рожеві заграви.
Курили туманами могили-кургани: значили в степу наїжджений шлях — аж геть на Запорожжя.