Приречені на щастя.
- Тотеме, тотеме, чи все гаразд удома?
- Усе, все гаразд, - замість тотема відповів Адамчик і побіг у печеру, до Нявкунчика, за яким знудьгувався.
А мати голубила зажурено-усміхненим поглядом напис на тотемі: “Адам + Єва = Адам”.
- Як мало ми прожили з тобою під знаком плюс, - шепотіла Єва, водячи пальцями по літерах і притулившись щокою до кедрового стовпа.
Він був нагрітий Сонцем, і його тепло пестило приємно їй щоку.
Мовчить тотем, крила над жінкою розпростерши. І зненацька крикнув син:
- Ма-м-мо-о-о!!!
Єва рвучко повернулась, і тіло її в першу мить стерпло й похололо: з-за скелі перевальцем вийшов ведмідь. Спинившись, він витягнув морду на довгій худій шиї і закрутив нею, шумно нюхаючи повітря. Ведмідь був великий і старий, рудувато-буре його хутро в багатьох місцях було геть витерте і звисало рваним клоччям.
Заревівши, ведмідь став на задні лапи, а передні підняв угору.
Адамчик схопив наїжаченого Нявкунчика і, притискуючи його до грудей, сховався позад матері.
А вона навіть не ворухнулася. Стояла мов закам’яніла.
- Тікай, мамо! - крикнув з-за спини Адамчик.
- Ні, синку, ні, - сама дивуючись своєму спокою, відповіла Єва. - Пізно вже. Від цього звіра не втечеш, він бігає швидше за нас. А ось поборотися з ним - поборемося. Ми все ж таки з тобою люди епохи бронзи.
Ведмідь насувався на Єву з високо піднятими лапами і був на голову вищий за жінку. З його роззявленої пащеки била гаряча пара і стікала вниз густа жовтувата слина.
Єва взяла двома руками спис, швидким рухом голови відкинула назад волосся і, широко розставивши ноги, злегка нахилила корпус уперед.
Із диким ревом ведмідь кинувся на жінку.
Тієї ж миті сонце Толіман виткнулось із-за хмари, і на блискучому лезі бронзового наконечника різко, як удар блискавки, спалахнув сліпучий промінь...
1985 р.
© ЧЕМЕРИС В. Л. Приречені на щастя: Фантастичний роман про Адама і Єву та про їхню любов. - К.: Радянський письменник, 1985. - 280 с.