Повії теж виходять заміж
- Так, і ванну варто було б побілити. Може, Вітька приїхав би, допоміг! Він же на п'ятнадцять років молодший за мене.
Вітька – це батько Ірюсі, чоловік Олени. Він ще працює у своїй Хотинівці. Востаннє вони з Оленою і з маленькою Ірюсею були всі разом в київських родичів бозна-як давно.
Коли Ірюся ще не вимовляла літери «р», і скаржилась, чому їй дали ім'я, з такою важкою літерою.
- А пам'ятаєш, яку качку вони тоді привезли? Ви з Оленою її готували з яблуками!
– З капустою! Ми її готували з капустою!
- А мені здається, – з яблуками!
- Я готувала, і я пам'ятаю!
- А я їв!
- Чи ми ще перед смертю скуштуємо такої качки?
- Вчора ти плакала, чи ми потрапимо перед смертю до Опери.
- Так, життя бере за горлянку.
– І все одно добре, що життя, а не смерть.
- Але після недавньої сцени таки хочеться померти…
Вони повільно йшли осінньою вулицею. Падало сухе листя. Сяяли розкішні магазини. Там, за склом, люди купували пиво і ковбасу. В Опері вже давно закінчилася увертюра, завіса піднялась, розкрила сцену з давньоєгипетськими декораціями. А там, у маленькому помешканні старого будинку, двоє молодих людей, нахабно вигнавши з дому старих господарів, стверджували своє право… яке право?
Світ і справді божевільний.
Старі зупинилися біля одного з магазинів.
- Давай купимо трошки шинки.
- А може, ліпше, чотири сосиски?
- Ти взяв із собою гроші?
- Здається, в мене щось було в кишені. Ось 50 копійок, а от ще, а от і гривня.
- Ось ви де! Ви забули ключі! Вийшли з дому без ключів!
Тримайте! – до них підбігли щасливі хлопець і дівчина. У Ірюсі від цілунків стерлася жахлива темна помада, без неї вона гарненька, як квіточка. Дуже схожа на сестричку її батька й Олеся Івановича, яка колись померла молодою.
– Ірина нас не познайомила. Мене звуть Артур, – хлопець простяг руку, і Олесь Іванович потис її. А що йому ще було робити?