Шаланда в морі

Жiнка дивилася й боялася роздивитися, море їй приносило покору, море їй прибивало до берега, певно, i тiло Мусiя Половця. Буде над чим поплакати й потужити, i поховати на рибальському цвинтарi, де лежать самi жiнки та дiти, а чоловiки лише мрiють там лягти, i лягають у морi на глибинi, пiд зеленим парусом хвилi.
Половчиха дивилася та боялася роздивитися, їй хотiлося крикнути й покликати свого Мусiєчка, хвиля била її по ногах, крига черкала по литках, шаланда вже зовсiм була близько. Вона сунулась носом на берег, хвиля гуркотiла камiнням на мiлкому. Половчиха хотiла витягти посуду, а потiм тужити коло чоловiка, вона вже бачила його тiло у мутнiй водi, серце їй щемiло, i руки не почували ваги шаланди, i тодi до неї озвався голос. Вона скрикнула, бо то був голос її чоловiка, голос стомлений i рiдний.
«Наша артiль бiдна, — сказав старий, — i кидати шаланду в морi не годиться. Я — голова артiлi, то мусив i рятувати, а Чубенко, мабуть, доплив добре, здоровий i завзятий, нiяк не хотiв плисти без мене, аж поки я не пiрнув пiд перекинуту шаланду, а вiн усе гукає та все пiрнає, шукаючи мене».
Старий Половець став на мiлкому з чоботом у руцi й викинув чобiт на берег та почав поратися коло шаланди. Половчиха заходилась йому допомагати, лютий трамонтан заморожував душу, берег був пустельний, його штурмувало море. Одеса крiзь туман здалеку височiла на березi, мов кiстяк старої шхуни.
I подружжя Половцiв пiшло до домiвки. Вони йшли, пренiжно обнявшись, їм у вiчi дмухав трамонтан, позаду калатало море, вони йшли впевнено й дружно, як ходили цiле життя.