Щоденник страченої

18 січня 200...
Меценат — це хто? Ти — меценат чи хто ти? Меценат — той, що дає гроші. А як називається той, хто безкорисливо відриває від себе шматок серця? Серцепошматовувач? Я тобі не меценат?!
29 вересня 200...
Це чекання нестерпне, як нічний зубний біль.
Вимордувана,
невиспана,
із почервонілими очима,
тиняюся з кутка в куток,
п'ю каву,
викидаю старі речі,
розгортаю нечитані книжки,
розтираю скроні,
проклинаю,
благаю...
...але все до біса!
До біса! Господи, за що ж ти так не любиш жінку, що даєш їй муку невиправданого чекання????
Невиправданого?
А чим воно виправдане?
Годиною чи ніччю потайної зустрічі?
Навіть для незахланноїжінки короткочасна зустріч — ніщо, порівняно із розривом нервів на мотуззя до того, як...
ЗО вересня
...Найгірше, ні, найважче — останній день до приїзду... Це хвороба, яка не має назви, хоча має добре виражені симптоми.
***
Якби хто знав, що я робила цієї ночі, — він би спровадив мене в психіатричку...
Після нетривалої телефонної розмови з ним спізна я розстелила ліжко.
Потім довго обходила круг нього.
Іще довше розгладжувала простирадло: намагалася стерти обриси тіла того, хто іще вчора на цьому ж місці не випускав мене з обіймів. Я дуже ретельно й терпляче розправляла зморшки і складки лляного полотна, а воно все одно пружинило, пручалося під пальцями, так нібито не хотіло руйнувати останній вчорашній твій слід.
Це щось нагадувало, але я не могла згадати, що саме.
Тоді я сіла на постіль і до очамріння в очах дивилася, як по діагоналі простирадло знову набирає малюнка його тіла. В якусь мить навіть здалося, що з ліжка війнуло сонним чоловічим запахом.
І тоді я перехрестилася.
Простирадло залишалося скоцюрбленим по діагоналі, розтинаючи ліжко на два майже однакові трикутники. І, скинувши з себе все до нитки, я швидко лягла, ніби притулилася грудьми до чоловічої спини. Я вигнулася за обрисами уявлюваного тіла, заплющила очі й надовго причаїлася.
Але мені захотілося заснути під лівою пахвою чоловіка, із втиканим у шкіру обличчям.
Його розслаблі пальці такі, що, здається, їх можна гнути, як розігріту воскову свічку.
Затримую дихання — і знову повертаюся обличчям до спини. Спина всипана дрібним ластовинням. І я стримую себе, щоб не заворушитися й не перецілувати кожну весняночку.
Щоразу мені хочеться досліджувати його тіло, як далекі зорі на нічному небі. Я заплющую очі — і рука повзе від шиї вниз...
... Насамкінець цілую його пуп і відкидаюся на подушку.
Моя шкіра холодна — як у мерця.
Міняю простирадло — і сон зморює до ранку.
...Цікаво: чи в усіх безумних від чекання жінок ночі минають однаково химерно, чи я така одна?
***
Я хочу знайти бодай одну жінку на світі, яка би потвердила, що кохання — це радість.
Ні, не так.
Я ж також можу твердити, що кохання — безсумнівна радість.
Тоді що я хочу?
Може хочу, щоб хтось запевнив, що кохання не просто безсумнівна — суцільна радість?!
Але ж іноді і я так вважаю. Коли ти зі мною, коло мене — я вважаю саме так. Що радість кохання неминуча, неминаюча, непроминальна за жодних умов і обставин.
19 березня 200...
Сьогодні перечитала велику частину своїх багатолітніх записів і зрозуміла, чому я сумніваюся у безсумнівній радості кохання: бо я фіксую переважним чином і є, що зі знаком мінус. Чи із мінусовим присмаком.
У час радості моя рука лінива, і мозок мій відпочиває. Тому я не фіксую торжествуючих хвилин серця. Так роблять усі закохані?
20 квітня 199...
Я багато років зневажаю свою колежанку Ларису К. Скільки пам'ятаю, стільки вона моралізує, читає нотації, повчає наших дівчат уму-розуму. Мовляв, мали б ви сім'ї, дурниці в голову не лізли би. Дурне в голові — тільки у самотніх, бездітних і розлучених.
Ясна річ, взірцем жіночого літопису є Ларисин літопис. Бо тільки у неї чоловік — цяпочка, дітки — ідеальні, і, відповідно, щастя — стабільне.
А сьогодні я пожаліла її більше, ніж себе: відкрилося, що цяпочка має дитину із іншою жінкою в іншому місті, куди він постійно їздив у відрядження; донька «сидить» на голці, а сама Лариса з усього вдарилася у блуд із водієм нашого директора, який майже привселюдно хвалиться своїми черговими волоцюжними інтрижками.
Ось вам і проповідниця моралі Лариса.
Не-самотня.
Не-бездітна.
І не-розлучена.
П'ятниця
Найгірше, коли знаєш усе наперед. Живеш, ніби йдеш крізь прозору стіну рентгенівського проміння — і бачиш усе, про що інші навіть і не здогадуються.
Чому я впевнена, що я щось знаю?
Я лише думаю, що знаю.
Та ні, таки знаю і знаю напевне!
Знаю, що він ніколи не покине свою дружину, хоч їх уже давно нічого не в'яже. Хіба що оті прокляті фібри схололоїдуші.
Якби в'язало — все було би по-іншому.
І зі мною також.
Хтозна.
Понеділок після самотньої осінньої неділі, 22.48.
Зранку не хотіла вставати. Отак байдуже дивилася у стелю — і навіть не думала.
Коли б тут був якийсь свідок, я прикинулася б хворою. Але нікому подати водички.
І я пішла на роботу, вифуфорившись, мов лярва.