Нація

Тобі я брехати не хочу: так, я вийшла з лісу. Але вони точно не знають, що це я — та, котру шукають. Через день-другий будуть знати. А поки що ні. Нас хтось зрадив. А тебе колись буде мучити совість, що ти могла помогти мені.
— Я вже помогла, — перебила Василинка.
— Помогла. Нічого не кажу. Але твоя поміч буде до сраки, як завтра повезуть мене в тюрму до Станіслава й там закатруплять, а ти поїдеш у свою Бессарабію радуватися своєму життю.
— Ти думаєш, мій тато такий простий, що не здогадається?
— Через те, що він у тебе не є простий, він, може, якраз і погодитися. Усі знають, що він надвоє ворожить. Як він мене продасть, колись люди йому згадають. Не завтра, то хоч через роки, а згадають. Не всі люди забудливі. Є й пам'ятливі.
А ці мене не посміють зачепити в хаті твого тата. Якщо він мене признає на весіллі своєї доньки, значить, він у мені впевнений. Ті на весіллі не будуть чіплятися, навіть коли б хто щось і пікнув, їм твій тато ще згодиться.
— Що ти мене пужаєш {{ Пужати (діал.) — лякати. }}, товаришко?
— Я не пужаю, Василинко. Я розказую, як воно в житті буває.
— Звідки ти в двадцять років можеш знати, як буває?
— Я не знаю, як буває, але думаю, що буває саме так…
* * *
КОРНЕЛІЯ СИДІЛА за кухонним столом і мовчала.
Мовчав і Богдан, переставляючи перед собою сірникові палички.
За вікнами починало світати.
— Мамо, а далі?..
— Далі… А далі, через день з молодими й весільними батьками я в ролі старшої дружки поїхала вантажівкою в Бессарабію, в Кельменецький район, звідки був родом Василинчин чоловік. Земля йому пухом, не нажили довго, лиш два роки, втопився, сердега, в Дністрі, а Василинка по тому забралася назад у Старі Кути.
А тоді… Коли весілля сідало на машину, підійшов до мене офіцер, що був у них старшим, відкликав убік, знову взяв за підборіддя й сказав: «Чує моє серце, що тут нечисто, але не хочеться хорошій людині весілля псувати. Та й ти якась така… Подякуй Федунякові: заступився за тебе, й лише задля нього я не зробив з тобою того, що повинен робити в сумнівних випадках. Так що будь здорова, чорноброва. Може, ще зустрінемося».
Поїхала я з молодими, лишилася в них служницею… А далі ти знаєш: твій тато забрав мене до себе в Чернівці. В шістдесятому ти народився. В сімдесят третьому тато помер від інфаркту. Отак і життя минуло.
— Ось чому ти у свої гори ніколи не навідувалася! Це ж рукою з Чернівців подати до Брустурів. А казала, клімат шкодить…
— Вчора я зрозуміла, що даремно.
— Мамо, а що було вчора? — несміливо запитав Богдан, намагаючись дивитися на матір з-під лоба.
—… Наздогнало минуле… Вчора мене наздогнало минуле: вчора ми з тобою очі до очей зустрілися з Коляєм.
— Із Коляєм?! — подив сина був такий непідробний, що він устав зі стільця й знову сів.
— Так… Із Коляєм… Із високим худим чоловіком, в якого родима пляма на правій щоці, а права рука без великого й вказівного пальців.
— Коли це було? — тихо запитав Богдан.
— Коли я зомліла. Може, й добре, що зомліла, бо не знаю, що було б, якби була при пам'яті.
— Ти думаєш, мамо, коли б ви учора впізналися, ви не могли би порозумітися?
— Твій тато колись за пляшку горілки виробив мені документи, що я в Кельменецькому районі народилася. Тим я й обрубала свою пуповину остаточно. З людьми спілкувалася мало, язик тримала на припоні. А після таких переживань змінилася я дуже — впізнати мене зараз дуже важко. То й добре.
Корнелія важко встала й пішла до спальні. Її не було довгенько. А коли повернулася — тримала в руках пожовклу рукавичку дивної форми.
— Оце я вив'язала для Коляя після одної страшної перестрілки, коли він утратив два пальці правої руки. Він дуже нервував через своє каліцтво й намагався ховати руку від сторонніх очей. А я добре роздивилася, як виглядає його безпала рука, й виплела йому цю рукавичку з найтоншої вовняної нитки. Я його дуже любила… Й думала, що життя мені не буде без нього… І він це знав.
Ти питаєш, чи порозумілися б ми, якби були впізналися вчора… Яке це має значення тепер? Для мене правда одна: він зрадив.
Так що нехай живе… Все одно минуле навідує його ночами. Знаю по собі. Минуле — то такий кат, що мовчки й без знаряддя тортур замордовує людину зсередини. Можеш ночувати в церкві, колінкувата, каятися, денно й нощно бити поклони, а воно не відпускає, як задавнена грудна жаба. Душить тебе, душить…
Але в мене є ти. А я не хотіла звалювати на тебе своє минуле…
Запало довге мовчання.
Корнелія помішувала чайною ложечкою вихололий окріп у горнятку.
Богдан курив у відчинену кватирку.
— Мамо, а ким був мій тато до того, поки почав учителювати? — несподівано різко розвернувся до неї.
Корнелія мовчала так довго, що Богдан подумав: мама заснула сидячи.
Зітхання її було гучніше, ніж грім серед ясного неба:
— Він був тим офіцером, який повірив моїй брехні про дружку…
Київ — Осокорки,
20 липня — 20 серпня 2001 року
 
«Убієнних всіх скорботні тіні
Я тримаю, наче чорний стяг»
Казіс Брадунас
 
Ідеологізований пейзаж
Блискавку — цю повстанку
Скромних полів небес —
Перехитрив приманкою
Вітер-каменотес.
І полетів у клоччя
Блискавки білий шал.
Згасли повстанські очі
В бункерах диких скал.
* * *
…о, так.
Іти, і я, і ми
В сліпі сніги крильми упали.
Лиш серед чорної зими
Смереки чорно трембітали.
І сонно падала в потік
Прострелена і в'яла глиця.
І снігу мокра плащаниця
Ховала нас, немов шулік.
Ми не давалися, мов пси.
Нас жони — й ті не приручили.
Нам помагали люди й схили.
Нам трембітали — лиш ліси.
 
Буковинські пейзажі 1947 року з уст баби Загулихи
1
Ой, попід гай зелененький
Не Довбуші молоденькі,—
А темнії воріженьки
Шнурочком брели.
Хлопців тридцять, може, триста,
Ой, то з покриком, то свистом,
Стежки кров'ю — а не листом —
Укриті були…
Ще не встигне сонце сісти:
— Давай, суко, борзо їсти —
годувала ж москалів.
Гості й рано.
Ворон кряче:
— Давай, курво, їсти.
Плаче
За тобою Магадан…
…і попід гай зелененький
Не Довбуші молоденькі,
Лиш темнії воріженьки
День при дні брели…
Чорні вітри-вітровії загули — загули.
Не одні тут в преісподню загули. Загули.
2
…і пливли у ніч твої бесаги
Між сипучих по горбах снігів.
І пекла неправда, наче спрага,
Під дзвінки — як дзвони — биндюгів.
Ой, за ким у ніч вони дзвонили?
Упирались коні, мов душа.
Пси горбами, мов скажені, вили.
Падали ранети з кунтуша.
В череві сахалася дитина,
Ненароджена, та воює з тавром.
Вслід рикала вже чужа маржина.
Плакало корито із цебром.
Та дорога… до якого Бога?
Не під «отче наш…» — під батоги.
У смерек підкошувались ноги —
Біль скрипів, неначе биндюги.
О, Боги!
Оракули!
Провидці!
Пропадай все пропадом — гори!
…і чорніли — наче плащаниці,
Вчора ще веселі хутори.