Мiстер Мерседес

Люди верещать. Клаксони гудуть, у пари машин заходиться ревінням протиугінна сигналізація. Він чує запахи бензину, горілої гуми, розплавленої пластмаси.
— Холлі. Холлі. Послухай мене.
Вона дивиться, але чи вона слухає? Цього він не знає, а часу нема.
— Я кохав її, але ти не смієш нікому про це казати. Ти не смієш нікому казати про те, що я її кохав. Можливо, пізніше, але не тепер. Ти розумієш?
Вона киває.
— Мені потрібен номер твого мобільного. І можливо, мені будеш потрібна ти.
Його холодний розум сподівається, що цього не знадобиться, що будинок у Цукрових Пригірках буде порожнім сьогодні після полудня, але йому не віриться, що так буде. Мати й дядько Холлі змушені будуть звідти поїхати, принаймні на якийсь час, але Шарлотта не захоче, щоб її дочка їхала разом з ним. Бо Холлі має психічні проблеми. Холлі вразлива. Ходжес загадується — скільки в неї траплялося нервових зривів, і чи були спроби самогубства. Ці думки падаючими зірками проносяться в його голові, ось щойно зблиснула, і тут же погасла. У нього нема часу на вразливий психічний стан Холлі.
— Коли твоя мати з дядьком поїдуть до поліцейського відділку, скажи їм, що тобі ніхто не потрібен, щоб залишався з тобою. Скажи їм, що тобі самій буде добре. Ти зможеш це зробити?
Вона киває, хоча майже напевне не має поняття, що він зараз каже.
— Хтось тобі зателефонує. Це можу бути я, або це може бути один юнак на ім’я Джером. Джером. Ти в змозі запам’ятати це ім’я?
Вона киває, потім відкриває сумочку й дістає чохол для окулярів.
«Нема з цього діла, — думає Ходжес. — Вікна світяться, але вдома нікого нема». Проте він все одно мусить спробувати. Він хапає її за плечі.
— Холлі, я хочу впіймати парубка, який це зробив. Я хочу змусити його за це заплатити. Ти мені допоможеш?
Вона киває. Жодного виразу на її обличчі.
— Тоді скажи це. Скажи, що ти мені допоможеш.
Вона мовчить. Натомість дістає з чохла окуляри й саджає їх собі на носа, немов нема на вулиці ніякого палаючого автомобіля і руки Джейні в риштаку. Немов тут не кричать люди й звуку сирени, що наближається, теж нема. Немов це просто звичайний день десь на пляжі.
Він її легко струшує.
— Мені потрібен номер твого мобільного.
Холлі киває на згоду, але не каже нічого. Вона заклацує свою сумочку й знову відвертається до палаючого автомобіля. Найбільший з усіх, які він бодай колись відчував, відчай затоплює Ходжеса, вируючи йому в череві й розбризкуючи геть думки, що були — в проміжку тридцяти-сорока секунд — абсолютно ясними.
З-за рогу вигрібає тітка Шарлотта з волоссям — яке загалом чорне, але сиве біля коріння — розметеним позаду неї. Слідом і дядько Генрі. Його одутле обличчя хворобливо бліде, якщо не рахувати червоних клоунських плям високо на щоках.
— Шарлі, стій! — кричить дядько Генрі. — Здається, в мене інфаркт!
Його сестра не звертає уваги. Вона хапає за лікоть Холлі, рвучко її розвертає і відчайдушно обнімає, вминаючи доволі значного носа Холлі собі між грудей.
— НЕ ДИВИСЯ! — волає Шарлотта, дивлячись сама. — НЕ ДИВИСЯ, ЛЮБОНЬКО. НЕ ДИВИСЯ НА ЦЕ!
— Я ледь можу дихати, — оголошує дядько Генрі. Він сідає на бордюр, похиливши голову. — Господи, сподіваюся, я не помираю.
Ще сирени приєдналися до першої. Люди почали пробиратися вперед, щоби зблизька подивитись на палаючі на вулиці рештки машини. Пара з них вже фотографують своїми мобільними телефонами.
Ходжес думає: «Достатньо вибухівки, щоб підірвати машину. Скільки в нього її ще залишилося?»
Тітка Шарлотта все ще тримає Холлі мертвою хваткою, волаючи їй, щоб не дивилася. Холлі не пручається, щоб вирватись, але простягає позаду себе одну руку. У ній щось є. Хоча він і думає, що це, мабуть, пуста надія, Ходжес сподівається, що там може бути щось для нього. Він бере те, що вона тримає в кулаку. Це чохол, в якому лежали її окуляри. Там витіснено золотом її ім’я й адресу.
І номер телефону там є також.
  
— 22 —
 
Ходжес дістає з внутрішньої кишені піджака «Нокію» і розкриває телефон з усвідомленням того, що, якби не ніжне кепкування Джейні, той зараз був би вже купкою розплавленої пластмаси й шиплячих дротів у бардачку його спеченої «Тойоти».
Він викликає швидкісним набором Джерома, молячись, щоб хлопець відповів, і той відповідає.
— Містере Ходжес? Білле? Здається, ми зараз почули якийсь великий вибу…
— Замовкни, Джероме. Просто слухай.
Він іде вперед по всіяному склом тротуару. Сирени вже ближче, скоро вони вже будуть тут, і все що йому лишається, — діяти суто за інтуїцією. Тобто, якщо його підсвідомість уже працює, поєднуючи розрізнені кінці. Таке бувало раніше: не завдяки «Креглисту» [283] він заробив усі ті відзнаки від департаменту поліції.
— Слухаю, — каже Джером.
— Ти нічого не знаєш про справу Міського Центру. Ти нічого не знаєш ні про Олівію Трелоні, ні про Джейні Паттерсон.
Зрозуміло, що вони втрьох були вечеряли в «ДеМазіо», але він не думає, що копи швидко просунуться аж так далеко, якщо взагалі бодай колись.
— Я нічогісінько не знаю, — каже Джером. У його голосі нема ні вагань, ні недовіри. — Хто питатиме? Поліція?
— Можливо, пізніше. Першими будуть твої батьки. Бо той вибух, який ви чули, то була моя машина. З Джейні за кермом. Ми помінялися в останню хвилину. Вона… її більше нема.
— Боже, Білле, вам треба розповісти копам! Вашому старому напарнику!
Ходжес згадує, як вона тоді сказала: «Він наш. На це у нас з тобою так само не буде різниці в поглядах, правильно?»
«Правильно, — думає він. — Так само нема різниці в поглядах, Джейні».
— Поки ще ні. Якраз зараз я починаю це розкручувати й мені потрібна твоя допомога. Цей той паскудник її убив, я хочу вхопити його за сраку, і я його дістану. Ти допоможеш?
— Так.
Жодного: «А в які неприємності я можу потрапити?» Жодного: «Це може повністю перебити мені Гарвард». Жодного: «Не втягуйте мене в це». Просто: «Так». Господи, благослови Джерома Робінсона.
— Тобі треба зайти на «Блакитну Парасольку Деббі» під моїм іменем і послати тому парубку, який це зробив, повідомлення. Ти пам’ятаєш мій користувацький нік?
— Йо. Kermitfrog19. Зачекайте, я зараз візьму па…
— Нема часу. Просто запам’ятай суть повідомлення. Але не посилай його ще принаймні годину. Він мусить зрозуміти, що я послав його не до того, як стався вибух. Він мусить дізнатися, що я залишаюся живим.
Джером каже:
— Викладайте.
Ходжес викладає і завершує розмову, не прощаючись. Він опускає телефон у кишеню штанів, туди, де лежить чохол для окулярів Холлі.
З-за рогу з креном вилітає пожежна машина, позаду неї два поліцейські автомобілі. Вони мчать повз Похоронний салон Соумса, де тепер уже стоять на хіднику розпорядник і священик, який вів службу по Елізабет Вортон, прикриваючи собі очі дашками долонь від сонця і палаючої машини.
У Ходжеса попереду багато балачок, але є дещо важливіше, що треба найперше зробити. Він скидає з себе піджак, опускається навколішки й накриває руку в риштаку. Він відчуває, як сльози печуть йому очі, й силою заганяє їх назад. Поплакати він зможе пізніше. Наразі сльози не вписуються в ту історію, яку він мусить розповісти.
Копи — двоє молодих хлопців, які їздять соло — вилазять зі своїх машин. Ходжес їх не знає.
— Офіцери! — гукає він.
— Мусимо попрохати вас очистити цю місцину, сер, — каже один з них, — але якщо ви були цьому свідком… — Він показує рукою на палаючі рештки «Тойоти», — я хочу, щоб ви залишалися поблизу, щоб хтось міг вас допитати.
— Я не тільки це бачив, я мусив перебувати в цій машині. — Ходжес дістає портмоне й розкриває, показуючи свою поліцейську ідентифікаційну картку, перекреслену червоним штампом ПЕНСІОНЕР. — Ще до минулої осені моїм партнером був Піт Гантлі. Вам варто йому найближчим часом зателефонувати.