Ескорт у смерть
– А знаєш, – сказала вона, – я колись почула одну дивну річ: у пору цвітіння виноградної лози у винних погребах починає грати вино, вже розлите по пляшках… І цього не може пояснити жодна наука! Мертві, розчавлені, вижмакані вщент ягоди, що вже перетворилися на рідину, відгукуються на цвітіння своїх ще живих побратимів…
– Мабуть, це – про мене… Я так радію, коли тобі добре. Ну, не затримуйся, лети, пташко. Тобі вже пора! Я теж маю засісти за роботу. Ти сьогодні мене порадувала.
– Можна, я візьму твої туфлі?
– Я їх тобі дарую.
Вони розцілувалися.
«…Бо з поверженим не підведешся. Відітни!» – перечікуючи червоне світло на перехресті, знайшла вона рядок у невеликій поетичній збірці. Отямилася лише тоді, коли почула пронизливий сигнал кількох машин позаду себе й натисла на газ…
* * *Роман сидів над повною тарілкою гречаної каші. Мірра влаштувалася навпроти і з поглядом екзаменатора спостерігала, як він їсть. Роман із ненавистю заштовхував у горлянку погано проварені (так корисніше для здоров'я, вважала Мірра) зерна. Він знав, що зараз дружина переповідатиме зміст минулої серії «Тропіканки». Вона вже хотіла заговорити, як Роман узяв ініціативу в свої руки:
– По-моєму, ти за останні п'ять років стала занадто опасистою…
Він прискіпливо подивився на огрядне тіло дружини, затягнуте в махровий квітчастий халат.
– Ну, ти даєш! – обурилася Мірра. – А двох дітей тобі народити – це ж не жарт! Що ж тут такого? Раніше тобі подобалося… І, до речі, подивись на себе – де твої кучері?
Раніше він і справді шукав жінку, яка б відповідала його уявленню про красу: великі стегна, масивні груди й тоненька талія. Й обов'язково – світле волосся, коротко підстрижене й закручене, як ніжний ягнячий пух. Двадцятирічна Мірра була саме такою. Він аж задихнувся, побачивши її в студентському гуртожитку. І що зараз?
– Ну, як, спіймав маніяка? – голосно позіхаючи, запитала дружина.
– Облиш! – знервувався він. – Це не так цікаво, як ти гадаєш. Вчора – третій труп.
– І теж обскубаний? – загорілися Міррині очі.
– Теж… Слухай, – раптом схопився він. – А як називається тканина з полиском? У тебе, здається, колись була така блузка…
– Тафта? А тобі навіщо?
– Це – дефіцит?
– Зараз нічого не дефіцит, – аби були гроші. А тій оїй блузці років двадцять… Ти ж нову не купиш!
– А де вона?
– Навіщо тобі? Висить десь у шафі…
Роман проковтнув останню ложку каші і пішов поратися в шафі. Перекинувши й перевернувши усе, що потрапило до рук, він нарешті знайшов цю блузку. Вона протерлась у багатьох місцях, але темно-синій полиск лишився, він навіть відчув двадцятирічної давности запах парфумів, якими захоплювалися тоді дівчата, – «Шахерезада». Він сам купував їх Міррі й дивувався їхньому ядучо-зеленому кольорові. Зараз так само пахло від дівчат, що зграйками чи поодинці стояли на Окружній дорозі й час від часу покірно відсиджували належні години перед складанням протоколу у відділку… Він ще раз зім'яв у руці прохолодну тканину і… перед очима чітко вималювалась картина: нервові тонкі пальці погладжують такого самого кольору тканину. Де ж він це бачив? Він уткнувся в блузку обличчям, заплющив очі…
– Ти здурів? – перервав цю медитацію голос дружини.
Роман облишив блузку і подивився на Мірру хмільними очима. «Хто ця жінка, що вона тут робить?» – красномовно говорив його потойбічний погляд.
А головне, він знову несамовито потирав руки. Він згадав, кому належать тонкі нервові пальці…
* * *Містер Марпл знову підіймався крутими сходами п'ятиповерхівки, де мешкала його недавня знайома, що її спотворене обличчя він ніяк не міг викинути з голови. «Вона могла б бути справжньою красунею, – міркував він, – красиві очі, що формою нагадують мигдаль, великий, чітко окреслений рот… Тільки от усе це ніби зсудомлене. Попри те, фігура у неї чудова. Маленька ніжка…» У нього ніколи не було таких тендітних жінок. А, якщо казати відверто, у нього взагалі не було «лівих походів». Пісний романчик у санаторії, де він лікував виразку, не враховується. Тоді він ледь здихався від огрядної пані, що постійно літрами споживала «Миргородську» й розповідала про інтимні стосунки зі своїм чоловіком.
«Тьху, про що це я?…» – зупинив себе Містер Марпл і натис на ґудзик дзвінка.
– Відчинено! Штовхніть двері, – почув її голос.
– Хіба можна бути такою необережною? – гукнув він у темряву, прочиняючи двері.
Вона виїхала до нього з кухні. Цього разу на ній була чорна сукня із високим коміром та той самий капелюшок зі щільною сіткою, яка закривала пів-обличчя.
– Рада вас бачити, – сказала вона, – проходьте до кімнати. А щодо дверей… Ви ж повідомили про свій прихід, це по-перше, а по-друге, я вже нічого не боюсь у цьому житті. Усі страхи – в минулому…
Роман знову влаштувався за великим круглим столом. Він не знав, як краще почати розмову. Ситуація раптом здалася йому безглуздою і дуже нагадувала сцену з якогось поганого тріллера: жінка-інвалід, яка прикидається інвалідом та зваблює чоловіків. Навіщо?… Аби пауза не була незручною, він із діловим виглядом розгорнув свій нотатник і кинув оком на останні записи: «Темно-синя сукня…», «Чи є Л. справжнім інвалідом?» Треба було це якось з'ясувати. Але як?
Вона сиділа навпроти й уважно дивилася на нього крізь свою сітку.
– Я прийшов вас запитати про конверт, який ви мали отримати від таємничої клієнтки «Екскорт-сервісу»… Гадаю, що… – він не встиг закінчити фразу, як Лана сумно посміхнулася:
– Ви маєте рацію – я його не отримала! Невже я допомогла вбивці?
– Ну, не треба нервувати, – почав заспокоювати її Роман, хоча за якусь мить до того думав саме так. – Звідки ви могли знати, що таке трапиться?…
– Я – в небезпеці? – стурбовано запитала вона.
– Гадаю, що ні. Адже ви говорили з клієнткою тільки по телефону і не можете бути свідком.
– Слава Богу… Більше я на таке ніколи не зголошуся…
Жінка ледь не плакала, і Роман вирішив змінити тему.
– Ви не могли б зняти капелюшок? – раптом попросив він.
– Вам цікаво побачити перед собою потвору? – сумовито промовила вона.