Шовковий шнурок

Увійшов Таленті, чемно вклонився. Як завжди, акуратно підстрижений, напахчений, в гарно пошитому одязі. Собеський знав, що Таленті, папський ставленик, про все доносить Ватіканові, але терпів його і навіть любив за акуратність, старанність і… відданість оскільки такий, напевне, був наказ єзуїтів — в усьому допомагати королеві.
— Таленті, що чути від Менжинського? Чи він уже добрався до Січі?
— Мій найясніший пане король, Менжинський вирушив на Україну разом зі своїми комісарами. Мені відомо, що він має побувати у Фастові, Немирові, Корсуні та інших містах Правобережжя. А на Січ поїдуть його комісари пани Порадовський і Монтковсь-кий… Остання звістка від них була з Корця… Вся наша надія на козаків. Вони зараз так зубожіли, що за гроші підуть хоч на край світу!
— Не тільки за гроші, пане Таленті, — м'яко заперечив король. — Я знаю козаків: з турками вони ладні битися й задаром бо дуже вже ті допекли їм… Але, звичайно, від плати та військової здобичі не відмовляться. Я теж маю велику надію на них. Інакше ні з ким буде йти в похід!
— Якщо не рахувати загону князя Любомирського… — почав було секретар, але король перебив його.
— Не рахувати. То наймане військо, його утримує австрійська казна.
— Тоді ми зуміли екіпірувати лише чотири тисячі народової кавалерії, ваша вельможність, — не підвищуючи голосу, закінчив Таленті. — Інші кілька тисяч — то обірвані, майже беззбройні хлопи, а не військо.
Собеський гірко усміхнувся, закотив очі під лоба. Сплеснув руками.
— О матка боска! До чого дожилися ми! Польща може виставити супроти такого могутнього ворога лише кілька тисяч воїнів! А де ж шляхта? Де посполите рушення?
— Багато хто з вельможних панів заявляє, що ця війна потрібна одному панові Собеському, тож хай він і воює…
— Одному Собеському! Ви чуєте?! — вигукнув король. — Ніби я дбаю тільки про власну безпеку, а не про безпеку всієї Речі Посполитої! Будемо сподіватися, що Менжинський набере козаків набагато більше. Прийдуть підкріплення з Білої Русі й Литви… Але ж за угодою Польща повинна виставити сорок тисяч!
— Австрійський посол Зеровський уже запитував, коли ваша вельможність зможе виступити в похід. Цісар жде, що ви прибудете під Відень не пізніше кінця серпня.
— З чим же виступати? — схопився на ноги Собеський. — Піхоти немає!
— Смію зауважити, ваша вельможність, козаки — то найліпші піхотинці, — вставив королевич Яків і знову спалахнув, мов дівчина.
— Так, — погодився король, — але коли ж вони прийдуть? А мені потрібне військо вже сьогодні. Артилерії ми не маємо зовсім. Нашкрябали якихось нікчемних двадцять вісім гармат. Сором який!
— Яне, не хвилюйся. — Підійшла королева і поцілувала Собеського в щоку. — Все владнається… Пан Станіслав обіцяв привести з воєводства Руського кілька тисяч вояків…
— Пан Станіслав, пан Станіслав! — люто вигукнув король, зачеплений за живе згадкою дружини про її, як подейкують, коханця. — Яблоновський на сеймі, пані, наклав у штани, то тепер старається… Але його дві чи три тисячі — то мала допомога королеві польському!
Ображена Марися надула губки. Почервоніла.
— Фе, пане! Що за хлопські вислови вживаєте ви при дамі! Собеський схаменувся і ласкаво поплескав дружину по щічці.
— Перепрошую, хай пані не ображається: мені зараз нелегко… Щоб зам'яти незручність, на допомогу поспішив Таленті.
— Ваша королівська ясновельможність, папський нунцій Паллавічіні передав думку папи про потребу залучити до коаліції Російську державу…
Собеський здивовано підвів брови. Ця звістка вразила його.
— Ось як! Наскільки я пам'ятаю, папський Рим завжди був проти союзу наших двох держав. Коли до Варшави прибули московські посли, папський нунцій зробив усе можливе, щоб переговори були зірвані.
— А тепер папа Інокентій думає інакше, ваша вельможність. Зважаючи на смертельну загрозу католицизму з боку Стамбула, він змушений змінити традиційно ворожу Москві політику.
— Гм, гм… Нашим народам, як я тепер починаю розуміти, дорого обходилася ця традиційно ворожа політика, — упівголоса, відійшовши до вікна, замислено промовив сам до себе король але не настільки тихо, щоб не могли почути присутні, в тому числі Таленті. — Коли б Польща й Росія разом навалилися на Османську імперію, то вона давно перестала б зазіхати на наші землі, а може і на землі інших народів…
Однак хитрий Таленті, удавши, що недочув, вів свою мову далі:
— Москва виставить щонайменше сто тисяч воїнів і загрожуватиме Кримові й тилам Османської держави — ось чому варто залучити її до створюваної Священної ліги.
– І папа не боїться, що це може зміцнити позиції православ'я?
— Навпаки, папа виношує таємну надію, що Ліга також допоможе проникненню католицизму на російські й українські землі.
— Гм, гм, — знову іронічно замугикав Собеський. — Так думає найсвятіший отець?
— Так, пане король. А як думає папа — то істина! Собеський ледве стримав гнів. Він сам прекрасно розумів, що виступ Росії на боці Ліги незмірне зміцнив би її. Але його страшно покоробило те, що йому, королеві, досвідченому політикові й воїнові, втовкмачує це в голову його власний секретар. Холера ясна! І нічого не скажеш! Таленті — не тільки ставленик єзуїтів, а й таємний ватіканський споглядач у Варшаві… Розумний, хитрий, як сто бісів, — з ним легко працювати, бо він усе знає і все може, однак треба остерігатися: руки Ватікану довгі й нещадні! Щось не так — і цей самий Таленті або хтось інший на кого й не сподіваєшся, піднесе тобі келих з отрутою… Опанувавши почуттями, Собеський спокійно сказав:
— Гаразд. Передай, пане секретарю, що ми розпочнемо переговори з Москвою. Хоча, гадаю, вона зараз не готова до війни. Після смерті царя Федора минулої весни на престол зійшли малолітні брати Іван та Петро, а державою керує їхня старша сестра регентша Софія. Нещодавно вона з превеликим трудом придушила повстання стрільців і зараз більше думає над тим, як утвердитися при владі, ніж про нову війну. Та з переговорами не зволікатимемо. Якщо відразу не складемо угоди про взаємодопомогу, то, може, пощастить домовитися, щоб ми могли вербувати волонтерів на Запорожжі. Кілька тисяч запорожців — то була б велика поміч нам у поході!
— Я теж так думаю, — схилив у поклоні голову Таленті, і тепер його вигляд був смиренний, а погляд запобігливий. — Пан король дозволить мені йти?
— Йди.
Коли Таленті вийшов, Собеський дав волю гнівові.
— Прокляття! Поляки думають, що ними керує їхній король! Аякже! Знаходяться сили, дужчі за короля, — магнати, папський престол, король Людовік… Ні, я вирвуся з цих тенет! Я утверджу в Польщі самодержавність, і майбутній король польський Яків не буде вже ні перед ким схиляти голови!
Він лівою рукою обняв дружину, а правою пригорнув сина Якова і раптом, повернувшись до золотого розп'яття, палко прошепотів:
— О найсолодший пане Єзус! Врятуй Річ Посполиту! Дай мені сили погромити всіх ворогів моїх — і тих, що йдуть на Відень, і тих, що, мов гадюки, гніздяться біля мене, і тих, що здалеку стежать за кожним моїм кроком, сподіваючись на мою необачну помилку. Допоможи мені, пане Єзус, і я мечем своїм довіку слугуватиму тобі. Амен!
5
Зустріч відбулася в хаті корсунського полковника Захарія Іскри. За столом, крім господаря, сиділи: фастівський полковник Семен Палій, брацлавський — Андрій Абазин та богуславський — Самуїл Іванович, або Самусь, як його за веселу вдачу і невисокий зріст ласкаво прозвали друзі. Кожен з полковників привіз із собою одного або двох помічників. З Палієм приїхали сотник Часник і Роман Воїнов.
По другий бік довгого столу сиділо тільки троє: комісар Менжинський і шляхтичі Порадовський та Монтковський.
Як водиться, спочатку випили по чарці й закусили. Поляки, видно, добре зголодніли, бо рудий, горбоносий, худий, мов жердина, Порадовський і огрядний, кирпоносий Монтковський, знехтувавши своїм шляхетським званням, запихалися смаженою рибою, аж. кістки хрумтіли. Красивий, чорнобровий полковник Мен-жинськии осудливо поглядев на них, ніби просив трохи стримуватись, однак і сам їв, хоч і делікатно, але так, що за вухами лящало.