Щоденник моєї секретарки
Ми стояли біля намету з кавою та бутербродами в руках. Я, Богдан, Хмаринка і чубатий парубок, якого я тепер впізнав, — саме він тоді привернув мою увагу у синовій компанії на Еспланадній. Хмаринка безперервно торохкотіла, розповідаючи, хто звідки приїхав, хто що сказав, кого вони пікетували та й просто про все підряд, як це властиво жінкам. Богдан дивився на неї без тіні роздратування, його очі підтверджували просту істину — я й справді не знаю не тільки власного народу, але й власного сина. Чубатий від дівчачих слів скептично кривився — він не був закоханий у мою колишню секретарку.
— Ви знаєте, Сергію Миколайовичу, я отак подумала, що коли б мене спитали, що таке рай, я б сказала, що рай — це тут.
Я намагався не дивитися в її світлі очі, бо поруч стояв Богдан. А тому відвівши погляд у бік далекого мітингу на Майдані, зауважив:
— Розумієте, діти. Ви не все знаєте. Тому що там, на сцені, зібралися зовсім не ті люди. Всі вони — одне кодло. От ви зараз тут за них стоїте, а вони вас завтра кинуть…
Чубатий раптом втрутився:
— А ми не за них стоїмо.
— Не за них? А за кого? — здивувався я.
— За себе, — він подивився на Богдана, немовби шукаючи згоди, і той кивнув.
— За кого це, за себе? — не зрозумів я.
— За неї, за нього, — чубатий став показувати пальцями на всіх по черзі. — За мене.
— І за тебе, — буркнув раптом Богдан.
— За мене? — уточнив я.
— За вас, Сергію Миколайовичу, — радісно підтвердила Хмаринка.
Тепер вона тримала, а точніше, трималася за руку мого сина.
Я ковтнув кави, намагаючись зрозуміти почуте.
— Ну, за мене краще не стояти. Я — такий точно, як і ті, — бутербродом я вказав на сцену.
— Неправда, Сергію Миколайовичу! — обурилася Хмаринка. — Богдане, скажи, він же не такий?
Богдан підняв очі на мене. Я обернувся до нього. І тут, чи не вперше за останні кілька років побачив очі власного сина.
Цей погляд не випромінював звичайного скепсису чи байдужості. Син дивився на мене, немовби просто зацікавився побаченим: не запитував, не прохав, не наїздив, лише вивчав незнайомий досі об’єкт. Та і я, щиро кажучи, теж бачив перед собою цілком незнайомий об’єкт — власного сина, який може піти в революціонери, який може натерти мозолі консервним ножем і закохатись у Хмаринку. І цілком незнайомий вираз дорослих уже очей.
Так на деякий час ми завмерли, вивчаючи один одного, а навкруги безупинно вирував Майдан — сотні тисяч людей, що розмовляли, сміялися, любилися, співали і жили нормальним людським життям, мільйони людей, що не перетворилися на мавп навіть у складний час.
— Гаразд, — я допив каву одним ковтком і кинув пластикову склянку у спеціальний ящик для сміття. — Дякую дуже. Бажаю успіху.
— Ми переможемо! — прощебетала Хмаринка.
— Хай буде так! — відповів я щиро.
Вони залишилися біля намету, проводжаючи мене поглядами — мій власний, але незнайомий син, його дівчина та друг із козацьким чубом на голові. А я, бізнесмен у дорогому і незручному пальті, йшов Хрещатиком, відчуваючи себе білою вороною, яку невідомо для чого перев’язали помаранчевою стрічкою.
«Любий, кохай мене!Щастя буває лише в коханніЛюбий, кохай мене!Палко, шалено, неначе востаннє…», —співали з екрану троє дівчат, троє екзотичних пташок, так само, як і я, занесених сюди випадковим подихом вітру.
І вперше в житті я не міг уявити, що буде далі.