Жменя вічності

— Знаєте? Хто вам сказав? Дядько Клод?
— Ні, я дізнався ще раніше. До того як ти сховала своє сімейне фото. До речі, навіщо ти це зробила?
Рашель нерішуче переступила з ноги на ногу.
— Я боялася, що ви… що ви неправильно зрозумієте. Тоді, в аеропорту, я підійшла до вас, бо ви… ну, схожі на тата. Але потім… пізніше я зрозуміла, що ви мені дуже подобаєтесь. Не через вашу схожість, а просто… просто…
— Просто тому, що я — це я. Так?
— То ви не ображаєтеся?
— Ніскілечки.
Личко Рашелі осяяла щаслива усмішка.
— Тоді все гаразд. Справді гаразд. Ви йдете до Тріумфальної арки?
— Ну, власне, збирався.
— То ходімо разом. Я теж хочу на неї подивитися. І прогулятися по Площі Зорі. — Рашель схопила мене і свою матір за руки. — До речі, дядьку Стефане, ви знаєте, яка її повна назва? La Place de l’Etoile de Charles de Gaulle. Останнє слово звучить як назва нашої планети, але тут це прізвище одного чоловіка. Одного з найвизначніших людей в історії Франції. Матуся каже, що він наш далекий предок. Правда, мамо?
Луїза Леблан підтвердила це, і ми, тримаючись за руки, неквапно рушили Елізейськими полями до Площі Зорі Шарля де Ґолля.
Люди знову йшли по Землі. По Землі своїх предків, по своїй щойно звільненій батьківщині. А над Землею сяяло блакиттю небо — чисте, мирне та вільне. Небо, що належало людству.
Відтепер і назавжди.