Вогнем і мечем. Том перший

— А, лиходії, мерзотники, лайдаки! Ходите шпигуєте? Хлопів до бунту підбиваєте! Гей, Федоре, Олешо, Максиме, взяти їх, роздягти догола і повісити або втопити! Бий їх, це бунтівники, шпиги! Бий, убивай!
Він почав шарпати підлітка, щосили трясти його і кричати дедалі голосніше. Дід упав на коліна, просячи милосердя, підліток, як усі німі, видавав пронизливі звуки, а Гелена здивовано на це дивилася.
— Що ти, ваша милость, робиш? — питала вона, не вірячи своїм очам.
Але пан Заглоба верещав, проклинав, присягався усім пеклом, накликав усякі біди, поразки, хвороби, погрожував усіма можливими муками і смертями.
Князівна подумала, що він розумом схибнувся.
— Зникни! — кричав він на неї. — Не гоже тобі дивитися на те, що тут станеться! Зникни, кажу тобі!
Раптом він звернувся до діда:
— Скидай одежу, цапе, а ні, то я тебе тут покраю на шматки!
І, зваливши підлітка на землю, заходився власноруч здирати з нього одяг. Дід, перелякавшись, квапливо поскидав ліру, торбу і свитку.
— Усе скидай!.. Бодай ти здох! — верещав Заглоба.
Дід почав скидати сорочку.
Князівна, бачачи, до чого йдеться, квапливо пішла, аби скромності своєї виглядом голизни не скривдити, а навздогін їй летіли ще прокляття Заглоби.
Відійшовши далеченько, вона зупинилася, сама не знаючи, що робити. Неподалік лежав стовбур поваленого бурею дерева. Вона сіла на нього й чекала. До слуху її долинали верески німого, стогін діда і бешкет, учинений паном Заглобою.
Нарешті все стихло. Чути було лише щебетання птахів і шурхіт листя. За хвилю почулося сопіння і важкі людські кроки.
Це був пан Заглоба.
На плечі він ніс удяганку, здерту з діда й поводиря, у руках дві пари чобіт і ліру. Наблизившись, він почав кліпати своїм здоровим оком, усміхатися й сопти.
Відчувалося, що він у чудовому настрої.
— Жоден нижчий канцелярський службовець у трибуналі не накричиться так, як я накричався, — мовив він. — Аж охрип. Але маю, що хотів. Я їх у чому мати народила відпустив. Якщо султан не зробить мене пашею або волоським господарем, то він просто невдячний чоловік, бо я ж двох святих туркам підкинув. От негідники! Просили, щоб я їм хоч сорочки лишив! А я їм сказав, аби подякували, що живими відпускаю. А поглянь-но, мила панно, усе нове: і свитки, і чоботи, і сорочки. Чи буде порядок у нашій Речі Посполитій, якщо хамство так розкішно вдягається? Вони у Броварках на відпусті були, де чимало грошенят зібрали, та й купили собі усе нове на ярмарку. Жоден шляхтич не нахазяйнує у цім краї стільки, як дід нажебрає. Тож від цеї миті я кидаю рицарське ремесло і починаю на битих шляхах дідів грабувати, бо ео modo [95] багатства швидше нажити можна.
— Але задля якої вигоди ти, ваша милость, це вчинив? — поцікавилася Гелена.
— Задля якої вигоди? Ти, мила панно, цього не розумієш? Тоді зачекай трохи, зараз я тобі цю вигоду покажу.
Сказавши це, він узяв половину здертої вдяганки й пішов у прибережні зарості. Через деякий час у кущах зазвучала ліра, а відтак показався… уже не пан Заглоба, а справжній український дід із більмом на одному оці й із сивою бородою. Дід підійшов до Гелени, наспівуючи охриплим голосом:
 
 
Соколе ясний, брате мій рідний,
 
Ти високо літаєш,
 
Ти широко видаєш.
 
 
Князівна заплескала в долоні, й уперше після втечі з Розлогів усмішка осяяла її гарненьке личко.
— Якби я не знала, що це ваша милость, ні за що б не впізнала.
— А що? — мовив пан Заглоба. — Певно, й на масляну не бачила ти, мила панно, ліпшої потвори. Я вже і в Кагамлик надивився, і якщо я колись бачив натуральнішого діда, нехай мене на власній торбі повісять! Пісень у мене теж не забракне. Що, мила панно, волієш? Може, про Марусю Богуславку, про Бондарівну або про Серпухову смерть? Я й цих заспіваю. Шельмою буду, якщо на шматок хліба у найбільших гультяїв не зароблю.
— Тепер я розумію, ваша милость, навіщо ти усе це зробив, навіщо вдяганку із тих бідолах поздирав — щоб у дорозі перевдягненим себе безпечніше почувати.
— Авжеж, — відповів пан Заглоба. — А ти, мила панно, що думаєш? Тут, на Задніпров’ї, люд гірший, ніж деінде, і тільки рука князівська гультяїв від сваволі утримує. Тепер же, коли вони довідаються про війну із Запорожжям і про звитяги Хмельницького, ніяка сила їх від бунту не втримає. Ти ж бачила, мила панно, тих чабанів, котрі вже до нашої шкури підбиралися? Якщо гетьмани швидко не зітруть Хмельницького, то через день або через два весь край у вогні буде. І як же я тоді милу панну крізь натовпи збунтованого хлопства проведу? А якщо доведеться у їхніх лапах опинитися, то ліпше тобі, мила панно, було б у Богунових лишитися.
— О ні, не дай Боже такого! Тоді вже краще смерть! — перебила його князівна.
— А я волію краще жити, бо смерть така штука, від якої все одно не відкрутишся. Мені здається, що сам Бог нам цього діда послав. Я їх із поводирем, як і тих чабанів, налякав, що князь із усім військом близько. Днів зо три тепер від страху в очеретах голі сидітимуть. А ми тим часом, переодягнені, до Золотоноші якось доберемося, знайдемо братів твоїх, мила панно, — добре, ні — підемо далі, аж до гетьманів, або князя чекатимемо, і все у безпеці, бо дідам від хлопів і козаків ніякого страху. Можемо навіть через обози Хмельницького неушкодженими пройти. Тільки одних татар vitare [96] нам треба, бо вони тебе, мила панно, як пахолка молодого у ясир візьмуть.
— То і я тоді перевдягтися мушу?
— Отож. Годі тобі, мила панно, козачкувати, перевдягнися ти хлопським підлітком. Щоправда, для хамської дитини ти надто гарна, як і я для діда, але це нічого. Вітер обвітрить твоє личко, мила панно, а в мене від ходіння живіт спаде. Усю опасистість свою випотію. Коли мені волохи око випалили, я гадав, що жахлива біда зі мною сталася, а тепер бачу, це мені знадобиться, бо якщо дід не сліпий, це викликає підозру. Ти мене, мила панно, за руку водитимеш, а кликатимеш Онуфрієм, бо таке в мене моє дідівське ім’я. А зараз чимшвидше перевдягнися, бо нам пора в дорогу. А дорога, позаяк пішки, тривалою буде.
Пан Заглоба пішов, а Гелена враз почала перевдягатися у дідівського поводиря. Вона скинула козацький жупаник і, виполоскавшись у річці, наділа селянську свитку, солом’яного бриля і дорожні сакви. На щастя, підліток, котрого пограбував Заглоба, був стрункий, тому все на неї чудово згодилося.
Заглоба, повернувшись, уважно огледів її і сказав:
— Боже мій! Не один рицар залюбки позбувся б багатства свого, аби лиш його такий пахолок супроводжував, а вже гусар, котрого я знаю, напевно б це вчинив. Тільки от із волоссям твоїм треба конче щось зробити. Бачив я у Стамбулі гарненьких пажів, але такого — ніколи.
— Дай Боже, щоб мені на зле не вийшла врода моя! — відповіла Гелена.
Але все-таки усміхнулася, бо її жіночій натурі лестило приємне здивування пана Заглоби.
— Врода ніколи на зле не виходить, і я перший цьому приклад. Коли мені турки в Галаті око випекли, хотіли вони і друге випекти, але врятувала мене дружина тамтешнього паші, і саме через мою незвичайну вроду, залишки якої ти можеш іще, мила панно, бачити.
— А ти казав, ваша милость, що це волохи тобі око випекли.
— А таки волохи, але потурчені, котрі в Галаті у паші служили.
— Але ж вашій милості його не випекли!
— Зате воно від гарячого заліза полудою взялося. А це майже те саме. Що ж ти, мила панно, із косами своїми збираєшся робити?
— А що ж? Треба відрізати.
— А таки треба. Тільки як?
— Шаблею вашої милості.
— Шаблею добре голови стинати, але волосся — я вже й не знаю, quo modo? [97]
— Знаєш, ваша милость, як? Я сяду біля цього поваленого стовбура, перекину через нього волосся, а ти, ваша милость, рубонеш і відріжеш. Тільки голови мені не зітни.