Хіба ревуть воли, як ясла повні?
Чіпка не йшов. Марно вона трудила очі, виглядаючи його. Іноді: чорна пляма серед поля здавалася їй ним; вона кидала піч і, не пам'ятаючи сама себе від радості, вибігала аж за хвіртку стрівати його... Розглядівши оману, верталася вона в хату з жалем у серці, з сльозами на очах. «Він, мабуть, мене не любить, що не йде... Якби він любив мене, то не йшов би — летів... А він?.. дурить... з ума зводить!» Такі думки мутили її голову, ображали серце, Галя починала плакати.
На той саме плач нахопився Чіпка. Як вона кинулась до його, як привітала! Де ділися й сльози, і смуток: очі горіли коханням, одрадою, вид осіяв, як сонячний ранок весняного дня. І що за радісний був день той, що за люба розмова!..
— Так ти покинеш?.. Покинеш, мій голубе, таке життя?.. — допитувалась вона Чіпки, заглядаючи йому в вічі.
Чіпка мовчав. Любувався веселим голосом Галі, налитими радістю очима. Вона ж не переставала щебетати перед ним, як та ластівочка.
— Та як ми заживемо з тобою! які порядки заведемо!.. Зранку — ти будеш хазяїнувати коло худоби, а я — в господі... Адже ти будеш кохатись у скотині? Я не люблю коней... воли кращі... Воли такі смирні, тихі... А корова щоб мені безпремінно була! Чуєш? Я й не піду за тебе, як тільки корови не купиш... та щоб з телятком!.. Що я, пак, казала? От уже й забула... Бач! Так ото ранком ми будемо поратися; потім пообідаємо, спочинемо; потім уп'ять ти що-небудь зробиш, поки вечір; а ввечері я вечерю зварю... Уже таких м'яких та пухких галушок зварю, що губами можна буде їсти... І все в нас буде тихо, мирно — ні лайки, ні сварки ніколи... Ти не будеш лаятись?
Чіпка осміхнувся.
— Чого ти смієшся? Ти, мабуть, будеш битись? А я, дурна, питаю, чи будеш лаятись... Гляди мені: тільки будеш битись або лаятись, — то я тебе покину...
— Та годі тобі, Галю, об цьому й думати! Як можна таку зозулечку лаяти або бити? Ти, як те сонечко, закрасиш мою смутну хату, розвеселиш матір...
— Ба! У тебе й мати є? А я й забула...
Брови у Галі на хвилину здвинулись, буцім від
тяжкої думки. Одначе швидко та думка промелькнула: Галя знову веселенько зацокотала.
— А твоя мати — стара?
— Ні, не дуже. Лихо тільки її зостаріло та нужда молодого віку...
— А я. Чіпко, не знаю, що то таке лихо та нужда... Росла я в доволі, не знаю того нічого. Хіба, може, ще моє від мене не втече, наздожене мене... Ні, я не хочу!.. Чув, Чіпко? Не хочу я ні нужди, ні лиха... Хай йому цур, хай йому пек!.. Не хочу!.. От, тільки що: чи твоя мати сердита? чи не буде вона мене лаяти?..
—Ні, Галю... Ніколи сього не буде, щоб хто сказав тобі й слово накриво, — не тільки налаяв... та ти така, що мати моя, як побачить тебе, то більше вподоба, ніж мене.
— Яка ж я? — прядучи веселими очима, допитувалась вона,
— Така... — жартував Чіпка.
— Яка — така?
Чіпка кинувся її обнімати...
— Гляди ж мені! гляди! Тільки одуриш... — і сварилася на його своїм маленьким білим пальчиком.
Довго ще вони любувалися та милувалися. Потім — обідали.
По обіді радились, як сказати батькам. Та вже надвечір Чіпка пішов додому.
Мати стріла його надворі з серцем.
— Де ти ходиш? де ти бродиш цілий день? На кого ти покинув ту худобу дома? на мене, стару?.. Господи, твоя воля!.. то бувало хоч удень дома; а тепер — понудиться до обіду, а там і скрився плечима й очима... Навіщо ж ти накохав того скоту, коли не хочеш сам глядіти?..
— Не візьме його, мамо, біс! — весело одмовляв Чіпка.
—Та й тебе б не взяв, коли б навідався хоч у полудень... Коли скотини не шкода, то хоч би матір пошкодував, що в таку негоду гибіє надворі...
— Підождіть, мамо: ось як візьму собі жінку, — заживете тоді, як у бога за дверима.
—Тоді-то те й буде! — страчуючи гнів, журливо вимовляє Мотря, увіходячи в хату. За нею й Чіпка увійшов.
«Що це він мені все плеще: жінку та й жінку? І вчора — жінку, і сьогодні — жінку... може, й справді надумався...» І хочеться їй випитати його. Через це вона, осівшись у хаті, знову заводить розмову.
— Невістку, кажеш, візьмеш, сину... тоді заживу, як у бога за дверима? Так воно, мабуть, і буде! Може, невістку візьмеш таку, що свекрусі й сорочки .не випере...
— Та, може, сама таки й не буде прати, — одмовляє Чіпка.
— А хто ж? — аж з ляком спитала Мотря.
— Наймичка.
— Яку ж ти там грапиню задумав брати, що ще й наймички до неї треба?
— Грапиню, мамо, — усміхаючись, каже Чіпка.
— Не високо лишень несися, сину, а то як прийдеться падати...
— Нічого, мамо, високо нестися: я візьму жінку, яку мені треба.
— Та що це ти — смієшся з матері, чи що? Чи справді знайшов собі пару?..
— Знайшов.
— Кого ж ти вподобав? Чи не Мотрю, бува, Шрам-ченкову?.. То — багачка, то гордовита, сину. Не раю я тобі її брати... Та своїм багатством щодня тобі очі вибиватиме...
— Ні, мамо, не Мотрю, а Галю.
— Яку Галю?
— Знаєте, мамо, москаля Гудзя?
— Того, що на хуторі?
— Того самого.
— То що?
— Дочку його, мамо...
Мотря задумалась. Смуток заслав її погляд.
— Не знаю я, моя дитино, тієї дівчини... Хто його зна, що воно за люди, ті москалі... Знаю тільки, що замолоду він те тільки й робив, що пив та гуляв, та волочився. А як оддав батько в москалі, то про його й слух запав... Вернувся жонатим і багатим... Жінка його, либонь, не з наших: здалека відкільсь він вивіз її. Чи не така, бува, й дочка?
— Ні, мамо, дочка й трохи не схожа на матір...
— О-ох сину, сину! Хто його знає... У чужу душу, кажуть, не влізеш, — що там в ній заводиться. Може, вона з виду й добра здається, то ще поки дівкою... Кожна дівка, поки не вийшла заміж, то й добра; а як зв'язала руки, то зараз і почне витребенькувати... І те не так, і друге не по ній!.. А ще ж як багачка!.. Про мене, коли б ти, сину, оженився й на Олені Педьківні... Дівка тиха, робоча... Знаю добре, що була б тобі жінка, а мені невістка... А коли вже й Гудзівну сподобав, то щасти боже!.. Звісно — не мені з нею жити, а тобі, моя дитино, вік вікувати... Мій уже вік недовгий; швидко вмру, все покину... Тобі жити з нею, а не мені... Тільки воно й на тім світі легше було б лежати, коли б я знала. Що ти будеш щасливий, мій сину! А то, як у вас тут буде щодня гризня та сварка, то яково там і мені лежатиметься? І мої кістки струснуться під землею...
— Ні, мамо, Галя буде жінка якраз по мені. Я вже її давно знаю...