Джейн Ейр

— Гаразд, сер.
— У вас, бува, немає парасольки, щоб я міг на неї спиратися, як на ціпок?
— Немає, сер.
— Тоді спробуйте піймати мого коня за вуздечку і підведіть його до мене. Ви ж не боїтеся?
Сама б я зроду не підійшла до коня, та що мені загадано його спіймати, довелося послухатись. Поклавши муфту на перелаз, я підійшла до коня й спробувала вхопити вуздечку, та кінь був полохливий і не підпускав мене близько до себе, я робила спробу за спробою, та все намарно, до того ж я смертельно боялась його замашних передніх копит. Подорожній якийсь час терпляче стежив за моїми спробами, врешті засміявся.
— Бачу, — мовив він, — що гора ніяк не хоче йти до Магомета, тож доведеться вам допомогти Магометові підійти до гори.
Я підступила до нього.
— Пробачте мені, — провадив він далі, — але я ніяк не обійдуся без вашої допомоги. Він поклав свою важку руку мені на плече і, досить відчутно спираючись на мене, пошкандибав до коня. Тільки-но він схопив вуздечку, кінь одразу скорився, і він стрибнув у сідло, страшенно при цьому кривлячись з болю у вивихнутій нозі.
— А тепер, — сказав він, закусуючи губу, — подайте мені нагайку, вона десь там — під живоплотом.
Я знайшла нагайку і подала йому.
— Дякую, а тепер мчіть із своїм листом до Ґея й повертайтесь додому якомога швидше.
Він торкнув коня острогами, і той рвонувся, став дибки й пішов чвалом, собака помчав вслід за ним — і всі троє зникли: Мов верес у полі, Якого вихор безвісти несе.
А я підняла муфту й пішла далі. Пригода собі як пригода: в ній я не добачала для себе нічого знаменного, ні романтичного, ні цікавого, проте вона позначила якоюсь одміною одну годину мого одноманітного життя. Моєї допомоги потребували й попросили, я її надала і рада була бодай щось зробити. Хоч який незначний і випадковий був мій вчинок, а все ж таки вчинок, а я вже знемоглася від своєї бездіяльності. Нове обличчя стало ніби новою картиною в ґалереї моєї пам'яті, геть неподібне до всіх інших там вивішених: перше, це був портрет чоловіка, і друге, чоловіка смаглявого, дужого, суворого. Він усе ще стояв перед моїми очима, коли я увійшла в Ґей і вкинула листа до поштової скриньки, я бачила його, коли сходила з
гори, поспішаючи додому. Дійшовши до перелазу, я на хвилинку спинилась, розглянулася довкола й прислухалась, чи не зацокають знов об дорогу копита і чи ще раз не з'явиться верхівець у плащі в супроводі схожого на Ґітраша великого ньюфаундлендського пса. Та побачила тільки темний живопліт і білу вербу з підстриженим верхом, що непорушно й безмовно тяглася назустріч місячному сяйву. Я чула тільки легіт, що за милю від мене гуляв між деревами круг Торнфілда. А коли я глянула туди, звідки чувся безнастанний шелест, моє око, спинившись на фасаді, набачило світло у вікні, — це нагадало мені про пізню годину, і я поспішила додому.
Мені не хотілось вертатися в Торнфілд. Переступити його поріг означало ніби знову заклякнути; треба знов ходити по мовчазному холу, підніматись похмурими сходами, сидіти в своїй самітній кімнатці, а потім знов зустрічатися зі спокійною й лагідною місіс Фейрфакс і висиджувати з нею, і тільки з нею, довженні зимові вечори — все це значило геть притлумити в собі ту слабку, викликану прогулянкою бентежність, надягти на свої поривання невидимий заков одноманітного й надміру тихого існування, що його привілеї — безпеку і спокій — я вже переставала цінувати. Як би тепер було приємно, коли б мене доти добре попокидало на штормових хвилях непевної життєвої борні — та щоб жорстокий гіркий досвід навчив мене палко прагнути саме того спокою, в якім я нині знемагала! Так, я тішилася б всіма цими благами, так само, як людина, стомлена після довгого сидіння в надто зручному кріслі, тішиться довгою прогулянкою, отож моє бажання рухатись, діяти було достоту таке ж природне, як і її.
Я постояла перед ворітьми, постояла на лужку, походила брукованою алеєю. Заслони на скляних дверях були зачинені, і я не могла заглянути досередини, мої очі й душу тягло геть від цього похмурого будинку, цієї сірої озії, розділеної, як мені тоді уявлялось, на безліч темниць — до небесного обширу — голубого моря, незатьмареного жодною хмаринкою: там урочисто плив місяць, і його повний вид, здавалось, звернений був угору, коли він усе далі й далі залишав вершечки горбів, з-поза яких виринув, і брався до зеніту, в бездонні й непізнані глибини нічного мороку; мене тягло до мерехтливих зірок, що йшли йому у тропі, і коли я їх спостерігала, серце у мене трепетало, в жилах кипіла кров. Та досить якоїсь дрібниці, щоб ураз повернути нас на землю: в холі почав бити годинник, і я, відірвавшись від місяця й зірок, розчинила бічні двері й зайшла досередини.
В холі було досить ясно: високо під стелею блимала бронзова лампа, до того ж його, а також низ сходів ще заливав червонястий відблиск, що йшов з великої їдальні. її двійчасті двері стояли розчинені навстіж, і всередині видно було веселий вогонь; мармуровий камін, латунні ґрати коло нього, пурпурові завіси й поліровані меблі також приємно яскріли крізь двері. Біля каміна видно було купку людей. Та щойно я зазирнула туди і почула веселі голоси, з-посеред яких я ніби вирізнила голос Аделі, як двері зачинились.
Я поспішила до кімнати місіс Фейрфакс: тут теж горів вогонь, але свічки не були запалені, не було й самої місіс Фейрфакс. Тільки на килимі, втупившись очима у вогонь, поважно сидів велетенський чорний з білим кудлатий пес, що скидався на Ґітраша з дороги між живоплотами. Він був такий схожий на того пса, що я підступила до нього й покликала: «Пілот!» Собака підвівся, підійшов до мене, почав обнюхувати. Я його погладила, і він заметляв своїм довгим хвостом. Однак він мав надто понурий вигляд, щоб з ним лишатися самій, та я ще й не знала, звідки він тут узявся. Я подзвонила: мені була потрібна свічка, та й хотілося дізнатись, що то в нас за гість. Увійшла Лі.
— Що це за пес?
— Він прибіг за хазяїном.
— За ким?
— За хазяїном; тільки що приїхав містер Рочестер.
— Справді? То місіс Фейрфакс тепер у нього?
— Так, і міс Адель — усі вони в їдальні, а Джона послано по лікаря. З хазяїном трапилась біда: він упав з коня і вивихнув собі ногу.
— Часом не на дорозі до Ґея?
— Так, коли з'їжджав із пагорка: кінь посковзнувся на льоду.
— А-а! Будьте такі ласкаві, Лі, принесіть свічку!
Лі повернулась зі свічкою, а за нею ввійшла і місіс Фейрфакс. Вона розповіла мені те саме, додавши, що прийшов містер Картер, лікар; він сидить тепер у містера Рочестера. Потім вона побігла клопотатися про чай, а я піднялась нагору роздягтися.
РОЗДІЛ XIII
Того вечора за наказом лікаря містер Рочестер ліг спати рано і пізно встав наступного ранку. Коли він нарешті зійшов униз, то відразу взявся за справи: його вже дожидались управитель та кілька орендарів.
А нам з Аделлю довелося звільнити бібліотеку: тепер вона цілоденно правила за приймальню для відвідувачів. В одній з кімнат нагорі натоплено, я туди перенесла наші книжки й зробила з неї класну кімнату. Того ранку я помітила, як одразу перемінився Торнфілд-хол. Він уже більше не був безмовний, як церква: через кожні одну або дві години чувся стук у двері або дзвінок, часто в холі хтось ходив, знизу долинали чужі голоси, — через наш будинок потік струмочок із зовнішнього світу: з'явився господар, і тепер мені дім подобався.
Того дня мені нелегко було вчити Адель: ніяк неможливо було зосередити її увагу, вона знай бігла до дверей і поглядала через поруччя, чи не побачить містера Рочестера; а ще вишукувала різні зачіпки, щоб збігати вниз, і, як я підозрювала, заглянути до бібліотеки, де б вона, звісно, тільки заважала, а коли я нарешті розсердилася й наказала їй сидіти на місці, вона й далі заводила мову про свого друга «мосьє Едуарда Фейрфакса де Рочестера», як вона його величала (досі я не чула всіх його імен), намагаючись угадати, які той привіз їй подарунки: він, видно, натякнув їй учора ввечері, що, коли його вантаж прибуде з Мілкота, там знайдеться одна скринька, і те, що в ній є, зацікавить її.