Інферно

— Дякую, — хрипко каркнув Ленґдон.
— Отже, — почала вона діловитим тоном, — як вас звуть?
Він відповів не одразу:
— Роберт... Ленґдон.
Лікарка присвітила йому в очі ручкою-ліхтариком.
— Де працюєте?
Цю інформацію довелося пригадувати ще довше.
— Професор... історії мистецтва... і символіки. Гарвардський університет.
Лікарка Брукс спантеличено опустила ліхтарик. Лікар із кущастими вусами та бровами був спантеличений не менше за неї.
— Ви американець?
Ленґдон кинув на неї ніяковий погляд.
— Річ у тім, що... — жінка замовкла, вагаючись. — Коли вас привезли сюди сьогодні ввечері, при вас не було посвідчення особи. На вас був твідовий костюм і туфлі-мокасини, тому ми вирішили, що ви британець.
— Я американець, — запевнив її Ленґдон, надто виснажений, щоб пояснювати, чому він віддає перевагу якісно скроєному одягу.
— У вас щось болить?
— Голова, — відповів Ленґдон, відчуваючи, як посилилося гупання крові у його черепній коробці від яскравого світла ліхтарика. Слава Богу, лікарка вже поклала його до кишені та натомість торкнулася зап’ястя Ленґдона, щоб помацати його пульс.
— Ви закричали й прокинулися, — сказала жінка. — Як ви гадаєте чому?
Ленґдону на мить пригадалося дивне видіння жінки під вуаллю на купі тіл, що звивалися в агонії. Шукай — і знайдеш.
— Мені наснився кошмар.
— Про що?
Ленґдон розповів.
Лікарка Брукс із байдужим виразом обличчя щось записала на планшеті.
— А ви не маєте якогось пояснення щодо причини появи того лячного видіння?
Ленґдон попорпався в пам’яті і похитав головою, яка знову запульсувала сильним болем на знак протесту.
— Гаразд, пане Ленґдон, — сказала жінка, роблячи нотатки на планшеті. — Декілька стандартних запитань. Який сьогодні день тижня?
Ленґдон на мить задумався.
— Сьогодні субота. Пригадую, як сьогодні я йшов університетським містечком... ішов на вечірні лекції, а потім.. . а потім... я більше нічого не пам’ятаю. Може, я упав?
— Про це поговоримо пізніше. Вам відомо, де ви є?
Ленґдон висунув найімовірніше припущення:
— У массачусетській лікарні?
Лікарка Брукс зробила ще одну нотатку у своєму планшеті.
— А чи не хотіли б ви з кимось побачитися? Може, покликати дружину? Дітей?
— Ні, не треба. У мене нікого немає, — інстинктивно відповів Ленґдон. Йому завжди подобалися самотність і незалежність, які забезпечував обраний ним самим статус холостяка, хоча тепер він мусив визнати, що хотів би побачити біля свого ліжка чиєсь знайоме обличчя. — Можна було б покликати декого з моїх колег, але все гаразд, я почуваюся нормально.
Лікарка Брукс скінчила писати, і до нього підійшов лікар Марконі. Пригладивши свої кущасті брови, він видобув із кишені маленький диктофон і показав його лікарці Брукс. Вона з розумінням кивнула й знову обернулася до пацієнта.
— Пане Ленґдон, коли вас сьогодні привезли, ви знову й знову бурмотіли одне й те саме. — Із цими словами вона поглянула на Марконі. Той підняв диктофон і натиснув на кнопку.
Запис увімкнувся, і Ленґдон почув власний голос, загальмований і неслухняний, мов у п’яного. Він знову й знову мимрив ту саму фразу: «Ду... вибачаюсь. Ду... вибачаюсь».
— Мені здається, — озвалася жінка, — що то ви хотіли сказати «Дуже вибачаюсь».
Ленґдон погодився, але цього епізоду він не пам’ятав.
Лікарка Брукс увіп’ялася в нього бентежно прискіпливим поглядом.
— Чи не пригадуєте ви, чому ви це казали? За що вибачалися?
Ленґдон заглибився в темне провалля своєї пам’яті — і знову побачив там жінку під вуаллю. Вона стояла на березі ріки з червоною, мов кров, водою, оточена людськими тілами. Сморід смерті знову повернувся.
Раптом на Ленґдона накотилося інстинктивне відчуття небезпеки... і ця небезпека загрожувала не лише йому, а всім. Монітор його серця пришвидшено запищав. М’язи Ленґдона напружилися, і він спробував сісти в ліжку.
Лікарка Брукс швидко поклала йому на груди свою сильну руку й рішуче притиснула назад до ліжка. Вона кинула блискавичний погляд на колегу-бороданя, той підійшов до столика й швидко щось там зробив.
Лікарка Брукс нахилилася над Ленґдоном і перейшла на шепіт:
— Пане Ленґдон, тривога — це звичайний стан при травмах голови, але вам потрібно стримувати пульс. Не рухайтеся. Не збуджуйтеся. Просто лежіть і відпочивайте. Усе буде гаразд. Пам’ять поволі повернеться до вас.
А бородань уже повернувся зі шприцом і подав його лікарці Брукс. Вона впорснула його вміст в крапельницю Ленґдона.
— Це м’який заспокійливий засіб, який допоможе вам розслабитися, — пояснила вона, — і дещо вгамує біль. — Лікарка Брукс підвелася, збираючись іти. — У вас усе буде гаразд, пане Ленґдон. Просто спіть — і все. Якщо вам щось знадобиться, натисніть на кнопку біля вашого ліжка.
Вона вимкнула світло й разом із бородатим лікарем вийшла з палати.
У темряві, яка заповнила кімнату, Ленґдон відчув, як препарат майже миттєво потрапив до його судинної системи потягнув його назад до того глибокого колодязя, із якого він нещодавно виринув. Він спробував боротися з цим відчуттям, силоміць змушуючи себе лежати з розплющеними очима в темній кімнаті. Потім спробував сісти в ліжку, але його тіло було наче чавуном налите.
Він повернув голову й знову побачив перед собою вікно. Світло було вимкнене, тому віддзеркалення його обличчя у склі зникло і його змінив далекий обрій, освітлений вогнями ліхтарів.
На тлі шпилів і куполів поле зору Ленґдона заступав один-єдиний царствений фасад. То була приголомшлива кам’яна споруда фортеці із зубчастим парапетом і вежею триста футів заввишки, яка розширювалася нагорі, утворюючи зубчастий виступ із бійницями.
Ленґдон рвучко сів у ліжку, і голова його вибухнула болем. Долаючи пекучий пульсуючий біль, він зосередив погляд на цій вежі.
Він добре знав цю середньовічну споруду.
Вона була одна-єдина в усьому світі.
І, на жаль, була вона розташована за чотири тисячі миль від Массачусетсу.
* * *
А за вікном, невидима в затінку віа Торрегаллі, кремезна жінка легко зіскочила з мотоцикла BMW і рушила напруженою ходою пантери, що вистежує свою здобич. Її коротко підстрижене волосся, зроблене зачіскою в стилі «шипи», стирчало над піднятим коміром чорної мотоциклетної куртки. Помацавши пістолет із глушником, вона втупилася у вікно палати Роберта Ленґдона, де щойно згасло світло.
Сьогодні ввечері її початковий план зазнав жахливого краху. 
Варто було одній голубці протуркотіти — і все пішло шкереберть.
Тепер вона повернулася, щоб закінчити невиконане завдання.
Розділ 2
«Невже я у Флоренції?»
У голові Роберта Ленґдона гупало. Він уже сидів, випрямивши спину, у шпитальному ліжку й безперервно тиснув пальцем на кнопку виклику. Попри заспокійливе, яке вже встигло потрапити йому в кров, серце професора шалено калатало.
Лікарка Брукс поспіхом увійшла до палати, вимахуючи своїм «кінським хвостом».
— Щось трапилося?
Ленґдон отетеріло похитав головою.
— Я... я в Італії?
— От і добре, — сказала жінка. — Ви вже пригадуєте.
— Ні! — скрикнув Ленґдон, показуючи у вікно на величну споруду, що вивищувалася вдалині. — Просто я впізнав Палацо Веккіо.
Лікарка Брукс знову ввімкнула світло, і флорентійський обрій зник. Підійшовши до ліжка, вона сказала тихим голосом:
— Пане Ленґдон, не хвилюйтеся. У вас амнезія середньої тяжкості, але лікар Марконі запевняє, що функції вашого мозку в порядку.
До кімнати влетів бородатий лікар, вочевидь, він теж почув дзвінок виклику. Поглянув на покази серцевого монітора Ленґдона, а молода лікарка тим часом швидко пояснювала йому італійською — мовляв, Ленґдон став agitato, бо дізнався, що він в Італії.
«Agitato? Збуджений? — обурено подумав Ленґдон. — Не збуджений, а радше отетерілий!» Адреналін, що хлинув у його судини, уже почав свою війну із заспокійливим.