Лісова пісня

Л у к а ш
То хто ж він - дід чи батько?
М а в к а
Я не знаю.
Хіба не все одно?
Л у к а ш
(сміється)
Ну та й чудні ви
отут у лісі! Хто ж тобі тут мати,
чи баба, чи вже як у вас зовуть?
М а в к а
Мені здається часом, що верба,
ота стара, сухенька, то - матуся.
Вона мене на зиму прийняла
і порохном м'якеньким устелила
для мене ложе.
Л у к а ш
Там ти й зимувала?
А що ж ти там робила цілу зиму?
М а в к а
Нічого. Спала. Хто ж зимою робить?
Спить озеро, спить ліс і очерет.
Верба рипіла все: "Засни, засни..."
І снилися мені все білі сни:
на сріблі сяли ясні самоцвіти,
стелилися незнані трави, квіти,
блискучі, білі... Тихі, ніжні зорі
спадали з неба - білі, непрозорі -
і клалися в намети... Біло, чисто
попід наметами. Ясне намисто
з кришталю грає і ряхтить усюди...
Я спала. Дихали так вільно груди.
По білих снах рожевії гадки
легенькі гаптували мережки,
і мрії ткались золото-блакитні,
спокійні, тихі, не такі, як літні...
Л у к а ш
(заслухавшись)
Як ти говориш...
М а в к а
Чи тобі так добре?
Лукаш потакує головою.
Твоя сопілка має кращу мову.
Заграй мені, а я поколишуся.
Мавка сплітає довге віття на березі, сідає в нього і гойдається тихо, мов у колисці. Лукаш грає соло мелодії № 6, 7 і 8, прихилившись до дуба, і не зводить очей з Мавки. Лукаш грає веснянки. Мавка, слухаючи, мимоволі озивається тихесенько на голос мелодії .№ 8, і Лукаш їй приграє вдруге мелодію № 8. Спів і гра в унісон.
М а в к а
Як солодко грає,
як глибоко крає,
розтинає білі груди, серденько виймає!
На голос веснянки відкликається зозуля, потім соловейко, розцвітає яріше дика рожа, біліє цвіт калини, глід соромливо рожевіє, навіть чорна безлиста тернина появляє ніжні квіти.
Мавка, зачарована, тихо колишеться, усміхається, а в очах якась туга, аж до сліз; Лукаш, завваживши те, перестає грати.
Л у к а ш
Ти плачеш, дівчино?
М а в к а
Хіба я плачу?
(Проводить рукою по очах).
А справді... Ні-бо! то роса вечірня.
Заходить сонце... Бач, уже встає
на озері туман...
Л у к а ш
Та ні, ще рано!
М а в к а
Ти б не хотів, щоб день уже скінчився?
Лукаш хитає головою, що не хотів би.
Чому?
Л у к а ш
Бо дядько до села покличуть.
М а в к а
А ти зо мною хочеш бути?
Лукаш киває, потакуючи.
Бачиш,
І ти, немов той ясень, розмовляєш.
Л у к а ш
(сміючись)
Та треба по-тутешньому навчитись,
бо маю ж тута літувати.
М а в к а
(радо)
Справді?
Л у к а ш
Ми взавтра й будуватися почнемо.
М а в к а
Курінь поставите?
Л у к а ш
Ні, може, хижку,
а може, й цілу хату.
М а в к а
Ви - як птахи:
клопочетесь, будуєте кубельця,
щоб потім кинути.
Л у к а ш
Ні, ми будуєм
навіки.
М а в к а
Як навіки? Ти ж казав,
що тільки літувати будеш тута.
Л у к а ш
(ніяково)
Та я не знаю... Дядько Лев казали,
що тут мені дадуть грунтець і хату,
бо восени хотять мене женити...
М а в к а
(з тривогою)
З ким?
Л у к а ш
Я не знаю. Дядько не казали,
а може, ще й не напитали дівки.
М а в к а
Хіба ти сам собі не знайдеш пари?
Л у к а ш
(поглядаючи на неї)
Я, може б, і знайшов, та...
М а в к а
Що?
Л у к а ш
Нічого...
(Пограває у сопілку стиха щось дуже жалібненьке
[мелодія № 9],