Лісова пісня

М а в к а
Ненавидний! Ти оганьбив наш ліс!
Се так держиш умову з дядьком Левом?
К у ц ь
Умова наша вмерла вкупі з ним.
М а в к а
Як? Дядько Лев умер?
К у ц ь
Он і могила.
Під дубом поховали, а прийшлося
коло пенька старому спочивати.
М а в к а
Обоє полягли... Він пречував,
що вже йому сей рік не зимувати...
(Надходить до могили).
Ой як же плаче серце по тобі,
єдиний друже мій! Якби я мала
живущі сльози, я б зросила землю,
барвінок би зростила невмирущий
на сій могилі. А тепер я вбога,
мій жаль спадає, наче мертвий лист...
К у ц ь
Жаль не пристав мені, а все ж я мушу
признатися - таки старого шкода,
бо він умів тримати з нами згоду.
Було, і цапа чорного держить
при конях, щоб я мав на чому їздить.
Я блискавкою мчу, було, на цапі,
а коники стоять собі спокійно.
От сі баби зовсім не вміють жити
як слід із нами, - цапа продали,
зрубали дуба. Зрушили умову.
Ну й я ж віддячив їм! Найкращі коні
на смерть заїздив; куплять - знов заїжджу.
Ще й відьму, що в чортиці бабувала,
гарненько попросив, щоб їм корови
геть-чисто попсувала. Хай же знають!
Ще ж Водяник стіжка їм підмочив,
а Потерчата збіжжя погноїли,
Пропасниця їх досі б'є за те,
що озеро коноплями згидили.
Не буде їм добра тепер у лісі!
Вже тут навколо хати й Злидні ходять.
З л и д н і
(малі, заморені істоти, в лахмітті, з вічним гризьким голодом на обличчі, з'являються з-за кутка хатнього)
Ми тут! А хто нас кличе?
М а в к а
(кидається їм навперейми до дверей)
Геть! Щезайте!
Ніхто не кликав вас!
О д и н З л и д е н ь
Злетіло слово -
назад не вернеться.
З л и д н і
(обсідають поріг)
Коли б там швидше
нам двері відчинили, - ми голодні!
М а в к а
Я не пущу туди!
З л и д н і
То дай нам їстиІ
М а в к а
(з жахом)
Нічого я не маю...
З л и д н і
Дай калину
оту, що носиш коло серця! Дай!
М а в к а
Се кров моя!
З л и д н і
Дарма! Ми любим кров.
Один Злидень кидається їй на груди, смокче калину, інші сіпають його, щоб і собі покуштувати, гризуться межи собою і гарчать, як собаки.
К у ц ь
Ей, Злидні, залишіть - то не людина!
Злидні спиняються, цокотять зубами і свищуть від голоду.
З л и д н і
(до Куця)
Так дай нам їсти, бо й тебе з'їмо!
(Кидаються до Куця, той відскакує),
К у ц ь
Ну-ну, помалу!
З л и д н і
Їсти! Ми голодні!!
К у ц ь
Стривайте, зараз я збуджу бабів, -
вам буде їжа, а мені забава.
(Бере грудку землі, кидає в вікно і розбиває шибку),
Г о л о с м а т е р і Л у к а ш е в о ї
(в хаті)
Ой! Що таке? Вже знов нечиста сила!
К у ц ь
(до Злиднів пошепки)
А бачите - прокинулась. Ось хутко
покличе вас. Тепер посидьте тихо,
а то ще заклене стара вас так,
що й в землю ввійдете, - вона се вміє.
Злидні скулюються під порогом темною купою. З хати чутно крізь розбиту шибку рухи вставання матері, потім її голос, а згодом Килинин.
Г о л о с м а т е р и н
О, вже й розвиднилось, а та все спить.
Килино! Гей, Килино! Ну, та й спить же!
Бодай навік заснула... Встань! А встань,
бодай ти вже не встала!
Г о л о с К и л и н и
(заспано)
Та чого там?
М а т и
(уїдливо)
Пора ж тобі коровицю здоїти,
оту молочну, турського заводу,
що ти ще за небіжчика придбала.
К и л и н а
(вже прочумавшись)
Я тії подою, що тут застала,
та націджу три краплі молока -
хунт масла буде...
М а т и
Отже й не змовчить!