Гонихмарник

Після львівської плаксивої погоди лондонська не здавалася дуже паскудною, хоча трішки схожою. Тут усе Чуже: люди, мова, місто, культура… Та людина до всього звикає, до погоди і навіть до незнайомої культури. Щось подібне Аліна відчувала, коли їздила з батьками на відпочинок у Крим. О, ні — її не тягне в Крим, їй хочеться додому, вона сумує за Карпатами, холодною водою за графіком, за львівською бруківкою. За мамою, татком, за Мартою, Морвою і навіть за Гонихмарником. Та найдужче за Сашком. Хоча він для неї табу! Вона пообіцяла не шукати з ним зустрічі, а слово звикла тримати.
Звичайно, тут, у Лондоні, дуже цікаво. І Ковент-гарден, і Трафальгарська площа, Сент-Джеймс-парк, Грін-парк, Букінгемський палац, Оксфорд-стрит… Так, це пізнавально, але воно не зігріває.
Невеселі думки лізуть у голову. Аліна дивиться через шибу вікна на сонце, воно в цьому місті завжди таке журливе, ніби закіптюжене. Так і хочеться його помити. І воно майже завше сумне, а це не відмивається, на жаль. Сумне, майже таке, як вона. І зачасто плаче, навіть частіше, ніж у Львові. А будеш тут веселим, онде надходить велика чорна хмара, яка його проковтне. Що її жде сьогодні? Безконечні години праці в майстернях, лекції, практичні. Аліна схрестила ноги, майже як Дід. Слава Богу, тут у тому розмаїтті мов та культур всім байдуже до неї. Аліна, втиснувшись лобом у шибу, дивиться на сонце, яке з останніх сил променями старається відбитися від наполегливості чорної хмари. Дарма. Зараз буде дощ.
— Привіт чи хелло! Думаю, що привіт! Я — українець. Ти також з України? Правда? Судячи з твого зовнішнього вигляду — так! — за спиною Аліна чує знайомий голос, з відтінком іронії.
То вже глюки у неї починаються. Вона озирається.
Навпроти стоїть Сашко і чемно посміхається. Її Сашко. Він підстригся, незмінний чорний колір светра і джинсів залишився, грайливість глибоких смоляних очей також незмінна.
— Я не помилився. Ти озирнулася, отже, розумієш українську, а ще до всього — твій одяг, — втішено продовжує юнак. — Знаєш, тільки українки мають такі красиві очі і розкішне русяве волосся. Можна з тобою познайомитися?
Компліменти робити також не розучився. Хлопець для вітання простягає чемно руку. Авжеж, він її ще чи вже не знає:
— Мене звати Олександр, можна Саша, Сашко. Майбутній скульптор. Приїхав сюди на три місяці, на стажування!
Аліна автоматично тисне його долоню, м'яку і сильну, клубок, змішаний зі сліз та радості, застрягає в горлі, та вона щосили заштовхує його всередину: — Дуже приємно — Аліна.
Юрко стоїть під вікном кафе на Оксфорд-стрит. Він і вона, щасливо посміхаючись, розмовляють.
— Він впізнав її, він знайшов її. Вона не порушувала клятви, Діду. Бачиш Аліна не шукала його. Це він в отому чужинському місті серед мільйонів мешканців віднайшов її, єдину. Я не втручався, чесне слово, Діду. Лише дозволив їм зустрітися. Шанс був мізерний, і ти будеш мені казати, що це — не кохання?
Аліна стоїть біля вікна у темній кімнаті спальні і дивиться на нічний Львів. Падає дощ. Ззаду її обхоплюють сильні та дужі руки Сашка. Він цілує її у шию, а на вушко ніжно шепоче:
— Чуєш, кохана, як гарно і рівно плаче дощ! Спокійно і тихо, майже радісно.
Аліна посміхається — чи то дощеві, чи то чоловікові. Дощ змиває з вулиць міста бруд, хто зна, можливо, і бруд із чиїхось душ. Дощ рівний. Ніби кожна доріжка його до землі дбайливо випещена. Аліна знає — у Марти і Гонихмарника також усе гаразд…