Iнститутка

— З кантонiстiв! — одказав похмуро москаль. — 3 тих, коли чули, що нас у холеру поменшало. Роду нема, не знав i не знаю.
— А матуся ваша?
— Казав: не знаю!.. Чого дурпо розпитувати?
— Отакеньки i я тепер безрiдна! — каже хазяйка хлипаючи.
— Iще й вона мiж люди! — гукнув москаль. — Що твоє лихо!.. Плюнуть! Он лихо, то лихо: що нiкого тобi згадати, нiхто й тебе не згадає; нiкуди пiти й нiде зостатись. Усi тобi чужi, i все, усе чуже: i хата, i люди, i одежа… Степовик! — мовляв (до Назара)… — Так, брате! Мене з стенiв узято… Ну, i славнi, мабуть, тiї степи були!.. Дай, бабо, горiлки! Вип'ємо до дна, бо на днi молодiї днi!
А в самого сльози котяться-котяться. I смiється вiн разом, i горiлку п'є… Далi вже як упав па лаву, так i заснув.
— Ну, по сiй же мовi та будьмо здоровi! — каже Назар. — Прощай, Прокопе-брате!.. Та ось трохи не забув. Принiс я тобi грошенят крихту: п'ять карбованцiв. Поживай здоров!
— Спасибi, брате! Не знаю, коли вже я приможуся тобi вернути.
— Гай-га! Аби живi були! Се не панськi грошi — братерськi: ними не зажуришся. Я собi зароблю: тепер я вiльний хоч на пiвроку; з собаками не пiймають.
Та й пiшов, попрощавшись. Тiльки його й бачили.
  
XLVI
 
Господи милий! Яке ж то життя тодi наше було! Хоч i з бiдою, хоч i з лихом, а таке ж то любе, таке благодатне! Легко зiтхнути, весело глянути й думати: що зароблю, то все на себе; що й посиджу i поговорю, — нiкого не боюся; робитиму чи нi, — нiхто мене не присилує, нiхто не займе. Чуюся на душi й на тiлi, що й я живу.
Коли так навеснi чутка: москалi виходять у поход!
— Неправда сьому! — вмовляю себе; а серце моє одразу почуло, що правда. А тут i наказ: у поход, у поход лагодитись!
Прокiп мене розважає, доводить менi, що се лихо дочасне, що повернусь, каже, — будемо вiльнi.
— Так, так! — кажу, — так, мiн голубе!
А серце моє болить, сльози ринуть.
Вже й день походу намiчений. Пiшли ми в хутiр попрощатись. Панiв не було дома; тiльки бабуся сама на господарствi. Бабусечко ж моя люба! А я її здалеку па вздвiр'ї пiзнала, а пiзнавши, заплакала. Душею живою вона тiльки жива була. Прибiжу до неї, обiймаю, як матiр рiдну.
— Чого ти плачеш, моя голубко? — питає мене стиха.
— Оце ви тут зостаєтесь, у сьому пеклi!
— Та вже ж тут, пташко. Тут я родилась, тут я хрестилась, тут сиротiла… тут i вмру, моя дитино.
— Та до смертi терпiтимете?
— I терпiтиму, пташко.
Поблагословила вона пас, як дiтей рiдних, обдiлила, чим ма.'iп. Попрощалися ми, пiшли… Та й не раз, не два обертались, дивились. На порозi стоїть бабуся; навкруги тиша; скрiзь ясно; з поля вiтерець вiє; з гаїв холодок дише; десь-то вода гучить; а високо над усiм грає-сiяє вишнє промiняєте сонечко…
  
XLVII
 
Провела я чоловiка аж до Києва. У Києвi служити зосталась, а вiн з вiйськом кудись далеко на Литву пiшов.
— Не суши себе слiзьми, серденько! — приказував. — Я вернусь… сподiваюся. Сподiвайся й ти. Дожидай мене!
Дожидаю… Що яка ти, служба, довга! Уже сiм год, як вiн пiшов. Чи то ж побачу коли?.. У своєму селi не була. Перечула через люди, що всi живi. Ведеться так, як i перш велося. Бабуся живе, терпить, а про Назара нема й чутки. Служу, наймаюся, заробляю. Що наша копiйка? Кров'ю обкипiла! Та iнколи й менi так легко, так-то вже весело стане, як подумаю, що аби схотiла, — зараз i покинути ту службу вiльно. Подумаю такеньки — i року добуду. Якось розважить мене, пiдможе мене та думка, що вiльно менi, що не зв'язанi руки мої. "Це лихо дочасне, не вiчне!" — думаю.
То як же менi свого чоловiка забути хоч на хвилинку? Вiн мене з пекла, з кормиги визволив!.. Та мене й бог забуде! Вiн чоловiк мiй, i добродiй мiй. Поздоров його, мати божа: я вiльна! I ходжу, i говорю, i дивлюсь — байдуже менi, що й є тi пани у свiтi!