Чорний вершник

Він обняв Ненка, міцно притиснув до серця.
– Я щасливий, сину, що знайшов тебе. Безмежно радий, що ти зрозумів мене і поділяєш мої думки і поривання. Спасибі тобі! Будь здоровий і щасливий, рідний мій!..
Він відхилився на довжину витягнутих рук, довго дивився на сина, потім рвучко поцілував ще раз і повернувся до Арсена:
– Арсене, другарю мій, ти став мені теж рідний, як син. Я в неоплатному боргу перед тобою, бо ти знайшов дітей моїх. А ще в більшому боргу буду, коли визволиш Златку…
Він обняв козака і тричі – навхрест – поцілував.
– Знайду, батьку! Аби жива була – з пазурів самого шайтана вирву нашу любу Златку! – з почуттям відповів Арсен, потискуючи руки воєводи.
Младен раптом посуворішав, ще раз пильно глянув на сина і на Арсена, а потім підійшов до коня і легко, ніби за плечима не було тягаря років, скочив у сідло. Помахав рукою.
– Прощайте, рідні мої! Хай щастить вам на вашому шляхуі Він торкнув коня і звіриною стежкою звернув убік від дороги.
За хвилину його невелика ставна постать сховалася в гущавині зелених кущів. Арсен зітхнув.
– Ну, от і воєводи Младена немає…
Тим часом наблизився обоз. Пройшли стомлені яничари, прогуркотіли важкі, обковані залізом колеса. Протрюхикав припнутий до воза, припорошений дорожньою курявою Юрась Хмельницький.
Простоволосий, бо десь загубив шапку-гетьманку, маленький згорблений, споганілий, він ледве переставляв ноги і, похиливши голову, підстьобуваний батогами кінних охоронців, через силу топтав спій тяжкий, бечслаипий шлях…
Арсен похмуро пронін його суворим поглядом, і в його серці як і кожного рачу, коли він бачші Юрася, почала наростати глуха ненависть. І хоча він розумів, що не один Юрась винуватець його поневірянь, десь там попереду, в могутній Порті, жорстокий Кара-Мустафа, з яким нін іде битися не на життя а на смерть, однак цьому виродкові пробачити не міг ні своїх страждань, пі страждань свого народу.
Він зціпив зуби, щоб стримати болісний стогін, що рвався з грудей.
Ненко помітив зміну, яка сталася з Арсеном, і, скочивши на коня, промовив співчутливо:
– Поїдемо, братику!
Але той, зітхнувши, заперечно похитав головою.
– Їдь, я наздожену, – і важко сів у сідло.
У його приглушеному голосі прозвучала така туга, що Ненко не зміг заперечити. А коли, рушивши вслід за валкою, через деякий час оглянувся, то побачив на перевалі, над стрімким урвищем, одинокого вершника, що темнів на тлі ясно-голубого бездонного неба. І було в ньому щось печальне і грізне одночасно.
– КІНЕЦЬ –