Пацики

Всьо. Мовчки, пригнічено йду поміж незнайомими людьми, які несуть важкі ящики, торби, клунки, й ні про що не думаю. Мене незграбно штовхають, раніше за таке я би вилаявся, але тепер не зважаю. Несподівано метрів за десять перед собою я помічаю розгублену, почервонілу від сліз Капусту. Вона бігає, як ненормальна, по перону, заглядає у вікна останніх вагонів потяга, в якому іде Риня. Не хочеться з нею говорити. Коли вона пробігає поруч, я швидко обертаюся, аби Іра мене не помітила. Шкода її. Шо я їй скажу? шо? шо мені прикро, шо все так сталося? шо вона заслуговує кращого? шо Риня скоро вернеться і шо ви будете разом? Не хочу їй брехати, не хочу її жаліти. Не хочу, бо не зможу. Додому повертатися ломи. Мене несе до центру, несе, бо я не знаю, що мені потрібно. Виходжу на Театральну площу, біля готелю «Україна» звертаю ліворуч і йду до кінотеатру «Перемога», там завжди зависають знайомі. Але на мене чекає розчарування — там нікого, лише зграя випадкових штемпів, які стоять колом, курять і голосно регочуть. Проходжу повз них. Під світлом вечірнього ліхтаря на дорозі іскриться сніг, переливається синьо–срібними барвами. Виходжу до універмагу й повертаю в напрямку церкви, біля якої тролейбусна зупинка. Бляха — я не знаю, шо далі робити, я не знаю, як бути далі, чим займатися. Ніколи б не подумав, шо самотність така неприємна. Заходжу в 12–й тролейбус і несподівано бачу на задньому сидінні Саву. Здоров, Сава, ти звідки? Я з псіхушки, Коновалу возив передачу, каже він, посувається, і я сідаю поруч. А він шо там робить? — усміхаюся я, наче нічого не знаю. Від наркоти лікується, це його стара туди затарабанила, відповідає Сава. Певний час ми ідемо мовчки, Сава наче боїться зі мною говорити, лише косить очима й шмаркає носом. Несподівано для себе згадую Маріну з Донецька, вона, здається, запрошувала. Але шо там робити? Потім у голову лізе всіляка дурка: Петро Григорович із Чихаренком і зі своєю компанією, озвірілий вітчим, який затаїв свою злобу, алкаші з Київської, неприємності в бурсі. Не хочу всім цим себе парити. Краще думати про Аґнєшку, гарна сучка, шкода, шо в мене з цією полячкою нічьо не вийшло. Толя, перебиває мої роздуми Сава, погані новини. Валяй. Ти Мавпу, того, що без руки, знаєш? — дивиться на мене. Ну, нормальний пацан, а шо з ним? Його позавчора з даху дев'ятиповерхового будинку викинули. Як викинули?! — аж підскакую на сидінні. Так, каже Сава, приїхала на «мерсі» паланка двохметрових збуїв, витягнули його на дах і скинули. Пауза. Бля, яка смерть! Страшно, каже Сава. Страшно? Чьо тобі страшно, запитую в нього, такі, як ти, так не вмирають, нема чьо боятися, доживеш до старості, будеш срати в штани і помреш на унітазі, нема чьо боятися. Згадую завжди нахабну й веселу морду Мавпи, від якого тхнуло перегаром, згадую, як його всі боялися в радіусі п'яти кілометрів.
— Капєц, — каже Сава, — яка страшна смерть…
Тролейбус виїжджає на міст через колії, неподалік від залізничного вокзалу, на вибоїнах нами добряче трясе. Ми їдемо біля центрального стадіону, потім доїжджаємо до магазину «Обнова». Я думаю про смерть Мавпи. Да, часи міняються, ніхто не знає, що буде завтра. їдем о біля ресторану «Росія», в якому ще в середині 80–х пацани відпиздили Валерія Лєонтьєва; шо він тут робив? — здається, приїздив на гастролі, да–да — на гастролі, здається, він тоді годував на столику цуценя з тарілки, і пацанам це не сподобалося. Пауза. Гарні були часи… Я згадую Мавпу, коли він ще не спився… Сава, посміхаюся, він запитально зиркає невпевненим поглядом, дружньо штовхаю його плечем: чьо, боїшся? а? очко рип–рип?
Присвячується пам'яті Круглого (Вови Ягупи), листопад 2002 — серпень 2003.
Київ