Сестри Річинські. (Книга друга. Частина перша)
Тільки вже при відході, коли стояв Север перед Оленою з опущеною головою, з капелюхом у руці, відчула Олена, яким рідним став той чоловік для неї. Тепер, коли Слави не було, став їй милий, як жива пам'ятка по наймолодшій дитині.
Мажарин поцілував Олену глибокосердечно в руку.
— Простіть мені, пані добродійко, — промовив хрипко, — я не лайдак. Я тільки бідний чоловік.
Олена нахилилась і торкнулась устами його чола. Не мала вже жалю до нього. Любив Славу. По всьому видно, що таки любив її, а це найважливіше.
Сама вона не раз замислювалася, що б то було, коли б вийшла за Ореста Білинського. Напевно, як це звичайно буває, давно надокучив би їй, і нині волоконця не лишилося б з того золотого повісма, яким за юності овила його постать, ніби ореолом. І хоч не була щасливою з Аркадієм, як належиться, — Орест Білинський вчинив те, що ніколи не почувала себе духовно бідною. Бо зрештою всі оті великі кохання, про які розписується в романах, всі оті любовні трагедії, які бачимо на сцені й екрані, — що то, як не мрії, як не уявлення екзальтованих молодих душ.
Чоловік тільки в дозрілих літах приходить поволі до переконання, що й те велике захоплення, від якого колись віддих забивало, і той, до кого воно відносилось, власне, були чимось більш намріяним, ніж дійсним.
Як злісно з боку природи, що посилає вона здоровий розум людині лише тоді, коли вже бракує нагоди робити вжиток з нього.