Позичений чоловік

Гомером із Яблунівки не я себе назвав! Наголошую для декого, що так можуть назвати мене й не вдома, ні, а десь там, на чужині, яку я колись скроплював своєю гарячою кров ю, а тому-то чужина мені вже начебто й не чужина.
Та чомусь отаке бачиться й чується. Весна, цвіте бузок і черемха, вишні квітом буяють, яблуні та груші молоком облиті. А що вже солов’ї палахкотять співом у теплому надвечір ї! І грають на вогких вербових дудочках зозулі...
Здибались біля сільської чайної два діди, Гапличок і Бенеря, поспирались обидва на костури, бо вже без костурів нікуди й ногою, і розгомонілись, і обом вуха не болять від балачки.
—  Діду!
—  Га?
—  Ти не в буфет?
—  Не в буфет.
—  А я думав, що ти не в буфет... Діду!
—  Га?
—  Ти читав?
—  Читав!
—  А я думав, що ти читав... Діду!
—  А хіба що?
—  Та я так питаю.
—  І я так питаю... Що ж там Хома понаписував?
—  Хіба треба вірити всьому, що пишуть?
—  Авжеж, вірити всьому не треба.
—  Отож я й кажу, що вірити не треба... А ти втямив чи не втямив?
—  І втямив, і не втямив.
—  А я думав, що ти або втямив, або не втямив.
—  Правда ж, із хороби розумний Хома Прищепа?
—  Із хороби розумний.
—  А я, навпаки, думаю, що він із хороби розумний. Погомонять і розійдуться, й костури їхні грушеві дзьобатимуть землю, як голуби.
І як уже нині не зрадіти, що така широка слава по мені зостанеться в Яблунівці, на рідній землі? Кланяюся ж тобі в пояс, Яблунівко, за своє безсмертя, бо зажити його можна тільки на батьківщині, на рідній землі. І вдруге земний уклін тобі, Яблунівко!
І втретє — доземний, низький уклін!