Зруйновані зорі
— Ось бачиш, — сказала Анн-Марі. — Тут усе робиться оперативно, без тяганини. Ми ще не встигли представитися начальству, а нам уже надали житло. Ну гаразд, ходімо. Будемо представлятися.
Ми попрямували хитросплетіннями коридорів до сектора, де розташувалося Управління Спеціальних Операцій. Дорогою нам раз по раз зустрічалися офіцери, сержанти й рядові — здебільшого ґаллійці й земляни, та нерідко траплялися барнардці, славоньці, замбезійці, а інколи й військовослужбовці інших людських світів. Більшість із них мали нижче від Анн-Марі звання, тому вітали нас першими. Я відповідала їм залежно від їхнього ранґу — саме так, як було прийнято в земному флоті.
Анн-Марі скоса поглядала у мій бік і легенько всміхалася. Нарешті не втрималася.
— Знаєш, Рашель, ти дивуєш мене.
— Чим? — запитала я.
— Передовсім вибором форми. Я була впевнена, що ти надягнеш парадний мундир або принаймні вихідний.
— Я так і збиралася вчинити, — чесно відповіла я. — А потім передумала.
— Чому?
— Ну, уявила собі, як іду поруч із вами в новенькому білому кітелі з блискучими нашивками на погонах, а зустрічні поблажливо думають: „Ач як вирядилася мала! Мабуть, сьогодні вперше надягла офіцерський мундир.“
Усмішка моєї супутниці поширшала.
— А так ти скидаєшся на бувалого в бувальцях мічмана, який з дня на день стане лейтенантом.
Я промовчала, оскільки не зрозуміла — всерйоз вона каже чи жартує. Анн-Марі тим часом вела далі:
— Одразу видно, що ти одержима військовою кар’єрою. Інші сприйняли б твій ентузіазм за звичайну юнацьку екзальтованість, та тільки не я. Бо бачу в тобі споріднену душу. Сама я в твої роки була точнісінько така. Для мене стало справжньою траґедією, коли після школи я завалила вступні іспити до військової академії.
— О-о… — співчутливо протягла я. — А що було потім?
— Тоді я пішла до університету, вчилася за фахом „мережеві комунікації“, гралася хакерством. Саме гралася, на аматорському рівні — не хотіла гробити собі мозок вживленням імпланта, задовольнялася ментошоломом. Проте наприкінці третього курсу мені вдалося вийти на ретельно законспіровану ґрупу аґентів-п’ятдесятників, яких проґавила наша контррозвідка.
Я глянула на Анн-Марі з захопленням.
— Нівроку ж! А я й не знала.
— Це було засекречено. Здобич виявилася такою серйозною, що мене відразу взяли на службу в СБ, а після проходження офіцерських курсів присвоїли звання лейтенанта. У двадцять п’ять я стала старшим лейтенантом, а в двадцять вісім, напередодні операції „Визволення“, мене підвищили до капітан-лейтенанта й зарахували до ґрупи безпеки, що обслуговувала станції зі стискувачами каналів. Та й у наступні сім років моя кар’єра розвивалася по висхідній. За рік-півтора я розраховую отримати перший ранґ, а далі… — Анн-Марі змовницьки підморгнула мені. — Далі подивимось. Може, я стану першою жінкою в чині адмірал-фельдмаршала.
„Ого!“ — подумала я. — „Ми таки справді споріднені душі. Добре хоч не конкуренти: вона служить у ґаллійському флоті, а я — в земному.“
При вході до сектора УСО стояв посилений пост охорони. Проте нас пропустили без проблем, щойно ми пред’явили посвідки. Мабуть, і тут були попереджені про поповнення особового складу Управління. Дорогою я уважно вдивлялася в кожного зустрічного, сподіваючись побачити бодай одного знайомого, який служив разом із батьком. Проте знайомі мені не траплялися, що, втім, і не дивно — адже за останні сім років Управління Спеціальних Операцій перетворилося з невеликого підрозділу флотської розвідки на величезну самодостатню орґанізацію, що безпосередньо підпорядковувалась об’єднаному командуванню, а чисельність його особового складу зросла мало не в сотню разів.
Коли ми підіймалися ліфтом на ярус, де розташувався штаб, Анн-Марі знову заговорила:
— А твій вітчим, схоже, начисто позбавлений амбіцій. Його високо цінують у керівництві, він давно міг би стати адміралом, командувати бриґадою, а то й дивізіоном, але йому це нецікаво. У нього відсутнє честолюбство.
— По-перше, ви помиляєтеся, — сказала я, — щодо амбіцій і честолюбства. І те, й друге він має, просто ще не награвся в зоряного капітана.
— Як це?
— Ну, розумієте, до тридцяти шести років батько жив мріями про зорі, космічні польоти. Нам з вами важко уявити, як він страждав увесь цей час. Ми не були прикуті до планети, над нами не літали станції чужинців, наше небо завжди було вільне. А батько… Ні, це не можна висловити словами. Треба було бачити його обличчя, коли він уперше вийшов у космос. Відтоді минуло понад сім років, але він досі перебуває… навіть не знаю, як це назвати. У стані ейфорії, чи що. Він не хоче думати про кар’єру, бо всі його думки зайняті космосом. Гадаю, він просто боїться, що просування по службовій драбині зашкодить йому вповні насолоджуватися польотами.
— Зрозуміло, — сказала Анн-Марі, виходячи з ліфта. — У певному сенсі він ще хлопчисько.
— Так, можливо.
— Але ти сказала „по-перше“. А що по-друге?
— По-друге, — трохи зам’явшись, відповіла я, — маю до вас прохання: не називайте його моїм вітчимом. Це слово дещо… е-е, ображає мене. Він мій батько, і все тут. Так я думаю про нього, так його сприймаю.
Анн-Марі кивнула.
— Добре, врахую твоє побажання.
Хоча навряд чи вона зрозуміла мене. Я й сама не завжди себе розуміла. Я цілком усвідомлювала, що чоловік, якого зараз називаю батьком, і той, хто в дитинстві гойдав мене на руках, — різні люди. Проте своїм єством не відчувала між ними жодних відмінностей. Коли сім років тому я зустріла в аеропорту Нью-Калькутти незнайомця, надзвичайно схожого на мого покійного батька, Жофрея Леблана, то я… Просто не знаю, як пояснити, що тоді зі мною коїлося. Це було як удар блискавки. І тієї миті для мене сталося диво — мій батько воскрес…
А от мама, на жаль, сприйняла все інакше. Для неї мій новий батько залишався чужим. Вона намагалася звикнути до нього, змиритися з цією заміною, але в неї нічого не виходило. Це дуже мене засмучувало. Іноді мені плакати хотілось від того, що в нас так і не вийшло нормальної сім’ї.
9
Начальника Управління Спеціальних Операцій, адмірала Лефевра, на місці не було. Як повідомив його секретар, близько години тому його викликав адмірал-фельдмаршал Дюбарі. Зіставивши час, ми з Анн-Марі легко здогадалися, куди пішов Лефевр і з ким зараз розмовляє. Судячи з усього, батькові збиралися доручити справді важливе завдання — напевно, пов’язане з нинішньою кризою. Причому, за словами мадам Петі, він був одним із двох, хто міг упоратися з цією справою. Ну й ну! Цікаво, хто ж другий?… Я була заінтриґована.
Замість Лефевра нас прийняв його заступник, контр-адмірал Сімоне. Він виконав усі необхідні формальності у зв’язку з нашим зарахуванням до УСО, трохи поговорив з нами на різні теми (так би мовити, для попереднього знайомства з новими підлеглими), а потім відправив нас до медсанчастини для стандартного огляду й подальшої психообробки.
Як і обіцяла мадам Петі, нічого страшного в цьому не було. На встановлення психоблоку пішло не більше півгодини; вся процедура проводилася через звичайний ментошолом, без застосування тимчасових нейрошунтів, як при глибинному психокодуванні. Протягом усього часу мені паморочилося в голові, перед очима спалахували іскри й пропливали кольорові плями, а кілька разів мене трохи не знудило. Та загалом усе пройшло нормально — я очікувала набагато гіршого.
Коли справу було зроблено, лікар-психолоґ відпустив свого асистента, зняв з мене шолом і запитав:
— Ну, як почуваєтеся?
— Та ніби непогано, — відповіла я, труснувши головою. — Щоправда, думки плутаються. Як після довгого перебування у кіберпросторі, тільки дужче.
— Це цілком нормально, — запевнив мене лікар. — Невдовзі все мине. Поки сидіть, не вставайте. Зараз ми перевіримо, як діє ваш блок.
Він закріпив на моїх скронях сенсорні датчики і влаштувався за столом перед комп’ютерним терміналом.