Меч і хрест

– Можливо, ви хочете…
«…їсти», – вгадала вона слово, що не прозвучало, по тому, як він помітно сконфузився, очевидно, злякавшись принизити її цим запитанням, і схвильовано виправився:
– Можливо, ви дозволите мені запросити вас? Без усяких двозначностей. Поговорити про Лермонтова. Ви були коли-небудь у Семадені, на Хрещатику?
– Ні, – чесно призналася вона. – І гадаю, що ніколи там не буду.
Подумки Марійка вже стояла на вулиці – вже бігла Володимирською додому, на Яр Вал, хмурячи брови і вишукуючи в коморі пам’яті те саме схоже обличчя, відчуваючи: саме в нім, що так налякало професоршу Прахову, і таїться головний знак цієї, вже залишеної позаду години.
– Я запрошую вас! – рішуче мовив Михайло Олександрович. – Зробіть мені честь. Ні, будьте великодушні – мені просто необхідно виговоритися зараз перед кимось. А вам я повірив одразу. Зараз. Раптом! Як своїй сестрі. У мене є звідна сестра Нюта. Я розповім вам про неї. Їдьмо, Надіє Володимирівно?! – У його запитанні почулося дивне молодецтво, ніби він наважувався на відчайдушний вчинок… Але це не мало значення.
Вона нічого не могла йому пояснити, і кращим виходом було просто погодитись і, вийшовши з ним із будинку на Трьохсвятительській, 10, вийти з будинку на Десятинній, 14, і його життя, зникнувши в іншому часі та просторі. Вони спустилися сходами, і її супутник подав їй руку все з тим же помітно рішучим виглядом. І, вставляючи свою недоглянуту, позбавлену рукавичок долоню в оксамитовий вигин його ліктя, Марійка раптом зрозуміла, що рішення ставитися до убогої міщанки в паскудному і потертому платтячку, як до великосвітської панночки – і справді своєрідний подвиг, і несподівано спіймала себе на тому, що їй жаль прощатися з ним.
Страшно залишати його тут самого – такого неприкаяного, нещасного, самотнього, геніального, милосердного – невблаганно приреченого на прирахування до своїх дванадцяти апостолів, списаних із кирилівських божевільних.
Вона зупинилася і подивилася на нього з раптовим і щемливим болем.
«Невже нічого не можна змінити?»
Він завмер, тримаючи її погляд, і розтанув в усмішці:
– Чому ви дивитеся на мене так? Що ви бачите?
Але вона лише мовчки похитала головою і, прошепотівши подумки «прощавайте», зробила крок за поріг.
– Ви оступилися, – підхопив її під лікоть художник. – Чому ви скрикнули? Вам боляче?
Він опустився на одне коліно, обмацуючи її нечутливу щиколотку.
– Вау!!! – вихопилося в Марійки.
І вона вже нездатна була думати, наскільки недоречним є американізоване Даринине «Вау» тут і зараз, тому що…
  
Розділ дев’ятнадцятий,
 
у якому ми відвідуємо кафе Семадені
 
 
Взимку вечір… От нудота…
 
Тіні стеляться буденні…
 
Так розважитись охота…
 
Чи піти до Семадені… [11]
 
Б. А. Семадені. «Зима»
 
Перед нею лежала площа біля Андріївської церкви, засипана рихлим глибоким снігом! Сніг падав із неба великими ватними пластівцями. У центрі горіло вогнище, і біля нього, гріючи великі руки, стояв бородатий і огрядний візник у свитці з вовняним поясом, знайомий їй із чорно-білих газетних гравюр. А за його спиною, на Старокиївській горі, височіла знайома їй за чорно-білими дореволюційними знімками Десятинна церква із п’ятьма товстими цибулинками-куполами, з важким кам’яним тілом, із князем Володимиром у кам’яній труні. Її правий бік закутував білою ковдрою засніжений, оспіваний Тютчевим сад Муравйова, що панував зараз на місці бездонного яру. Той самий, де було
 
 
…солодко спочить.
 
Все віє тишиною.
 
Й безмірно гарна даль бринить.
 
І мрією увись здіймаючись ясною,
 
Нічого не вздріва між небом і собою
 
Душа, пробуджена на мить,
 
 
знайомий їй по чорно-білих рядках поета, що гостював у садибі нині покійного й похованого у фундаменті Андріївської церкви статського генерала, в числі інших іменитих гостей.
Тепер у вікнах цього першого по Андріївській і останнього за номером будинку, з яких милувався вічним творінням Растреллі сам цесаревич, який сидів нині на троні під номером Олександр III, а через тридцять років милуватиметься щойно одружений Булгаков, який іще не народився нині, оселившись тут зі своєю єдиною вінчаною дружиною Тасею Лаппа, – горіло світло.
Світло тепле і жовте. А свитка на візнику була темно-синьою. І повз них продріботіла якась дама у блакитному, облямованому хутром короткому пальті й капорі з ліловими стрічками, акуратно несучи перед собою бузкову шовкову картонку й машинально змахуючи з неї сніг рукою, почервонілою від холоду.
Чорно-білий час був кольоровим!
І все це разом було таким «безмірно гарним», таким неможливим і бажаним, що Марійка забула, що збиралася вийти з цих дверей зовсім в інший день і годину. Навпаки, спіймала себе на божевільній, але чарівно щасливій думці про те, що вона, нарешті, потрапила додому! І що, якби вийшла вона зараз у літо ХХI століття, вона б не знала, як називається кав’ярня ліворуч і що продається в магазині праворуч. Але знає напевно, що у двох дерев’яних особняках на різкому вигині вулиці, на місці ще не побудованого 34-го червоного будинку-терема, живуть спадкоємці письменника Михайла Грабовского, який приятелював із Шевченком, Костомаровим і Кулішем. А Андріївська церква стоїть зараз на іншій – печерній церкві Святого Сергія Радонезького, що міститься у двоповерховій цокольній будівлі під нею, і в будівлі цій рівно шістнадцять кімнат…
– Ви змерзнете, Надіє Володимирівно, – витягнув її на світло Михайло Врубель. На її плечах опинилося чоловіче пальто, не помічене нею раніше. – Ну і рання зима нині… Гей! – гукнув кавалер візника, що пританцьовував біля багаття, з розрум’яненим горілкою носом. І, видно, зневірившись дочекатися забудькуватого клієнта, Півень клишоного кинувся до них.
Марійка поривчасто зробила крок у пухнастий і рихлий сніг, усвідомивши тепер, чому так розжалобили художника її шовкові туфлі. Нога провалилася в сніг по саму щиколотку. А Марійка Ковальова стрімко провалилася в минуле, що раптом стало мокрим, холодним, різнобарвним і пахло сьогоденням. І її повстала душа вирвалася, розрослася, розчинилася, затанцювала у веселих сніжинках, абсолютно не збираючись повертатися ні в саму Марійку, ні в століття, що породило її.
– На Хрещатик до Семадені, – наказав Михайло Олександрович Півневі.
– Це рублів два буде, пане, – невпевнено пробасив той, скоса дивлячись на дивного пана в білих панчохах і, судячи з усього, заламуючи абсолютно немислиму ціну. Але пан тільки відчайдушно відмахнувся від нього і, підсадивши супутницю в сани, квапливо накрив її килимом до самого підборіддя.
– Так і захворіти недовго. Ви з Подолу до мене йшли? – його обличчя абсолютно розгладилося, він здався їй схожим на десятирічну дитину, яка радісно панькається з дурним і незграбним дворовим цуценям.
– А можна, можна? – з нестримним щенячим захватом прошепотіла Марійка, задихаючись од морозного, чистого і неможливого, нового повітря. – Можна проїхати через Бібиковський? Будь л-л-ласка!!!
– Чув, що панночка сказала? – розсміявся Врубель. – Паняй!
– Ану, пішла! – поквапив Півень віжками руду кобилу. – Побережись!
* * *
Це була найпрекрасніша подорож у її житті. Ні – найпрекрасніша, що була коли-небудь у Марійчиному житті. Прекрасніша зоряної карти, що обпалила небо! Прекрасніша польоту над Містом! Найпрекрасніша!
Київ нестримно помчав у її обійми.
Навалився на неї величезною, не вподобаною киянами квазівізантійською «чорнильницею» Десятинною, побудованою за образом найвищого православного храму світу – московського Христа Спасителя і зруйнованою за його ж зразком у 30-х роках.