Лис Микита

  
ПІСНЯ ВОСЬМА
 
 
 
Вранці-рано по сніданні 
 
В подорожньому убранні 
 
Лис царю вклонивсь до ніг. 
 
«Царю, будь мій рідний тато, 
 
Поблагослови в се свято, 
 
Щоб на прощу йти я міг!» 
 
 
 
Лев сказав: «То шкода, сину, 
 
Що так швидко йдеш в чужину!»- 
 
«Царю,- скрикнув Лис,- ох, цить! 
 
Серце в мене краєсь тоже! 
 
Та що вдіємо! Що боже, 
 
Богу треба заплатить!» 
 
 
 
Лев сказав: «Так, так, мій друже! 
 
Радує мене се дуже, 
 
Що такий побожний ти, 
 
Рад би я тобі й від себе 
 
Для мандрівної потреби 
 
Хоч чим-будь допомогти». 
 
 
 
«Ца… рю,- хлипав Лис крізь плач,- 
 
Дуже ласкав ти… Ось бач: 
 
Я і торби в путь не маю! 
 
А в Медведя у Бурмила 
 
Доброго кожуха сила,- 
 
Він шматок віддасть, я знаю…» 
 
 
 
«Схоче чи не схоче дати, 
 
Ми накажемо зідрати! - 
 
Мовив Лев.- Ну, ще чого?» - 
 
«Дуже ласкав ти, мій царю! 
 
Чобіток би ще хоч пару. 
 
Бач, я босий! Як його 
 
 
 
Тільки світ чимчикувати, 
 
Ноги шпигать та збивати! 
 
Скалічію де-небудь! 
 
А он має Вовк дві парі, 
 
То одну чей схоче в дарі 
 
Відступить мені в ту путь». 
 
 
 
«Що там схоче чи не схоче! - 
 
Крикнув Лев та аж тупоче.- 
 
Гей, там! У тюрму підіть, 
 
Із Бурмила торбу здріте, 
 
А з Неситого здійміте 
 
Пару Лисові чобіт! 
 
 
 
Ви ж, моя дружино славна, 
 
Щоб усім зробилась явна 
 
Ласка наша для Микити, 
 
Проведіть його з гонором 
 
До могили там, під бором! 
 
Я ж іще піду спочити». 
 
 
 
І потюпав Лис мій гладко. 
 
Смирний, тихий, як ягнятко, 
 
При торбині, з костуром… 
 
А круг нього, мов ворони, 
 
Всі бояри та барони 
 
Проводжають всім двором! 
 
 
 
Цап - секретар гоноровий, 
 
Зайць - гвардиста народовий, 
 
Поруч Лиса дружно йдуть. 
 
Хоч і як розмова мила, 
 
Та вже ось тога могила, 
 
Попрощаться треба тут! 
 
 
 
Лис Микита промовляє, 
 
Сльози рукавом втирає: 
 
«Ах, Яцуню, притулись!.. 
 
Я… з тобою розстаюся! 
 
Ах, подумати боюся, 
 
Жаль пройма мене наскрізь! 
 
 
 
Ох, Базильку, любий друже! 
 
Я тебе люблю так дуже, 
 
Що без тебе й жить не рад. 
 
Не відмов же просьбі моїй, 
 
Ще шматок дороги тої 
 
Проведи мене як брат!» 
 
 
 
Се сказавши, просльозився, 
 
Їм у ноги поклонився. 
 
«Ви оба з-між всіх звірів 
 
Справедливі й непорочні, 
 
Лиш траву й листочки сочні 
 
Все їсте - і я так їв! 
 
 
 
Про убійства, про рабунки 
 
В вас немає ані думки, 
 
Вам м'ясних не хочесь страв. 
 
Вас-то, щирі, праві душі, 
 
Я, пустинником ще бувши, 
 
За взірець собі обрав». 
 
 
 
Так-то лестними словами 
 
Лис їх знадив, аж до ями 
 
Лисової підійшли. 
 
«Слухай,- каже Лис,- Базильку, 
 
Ти зажди на нас тут хвильку, 
 
Ось траву собі щипли! 
 
 
 
Ти ж, Яцуню, любий свату, 
 
Потрудись зо мною в хату! 
 
Знаєш, жінка там моя 
 
Як почує чутку тую, 
 
Що на прощу я мандрую, 
 
То-то буде плач!.. А я 
 
 
 
Страх не рад з жінками плакать 
 
І не вмію забалакать. 
 
Ти потішить їх гаразд! 
 
Мій Яцуню, ти в тім справний! 
 
Тож ходи, мій друже давний, 
 
Вид твій духу її додасть!» 
 
 
 
Серце в Заяця добряче: 
 
Вчув се й мало сам не плаче. 
 
«Бідна жінка! - він озвавсь.- 
 
Я її, як рідну маму, 
 
Рад любить!» І в лисю яму 
 
Він з Микитою попхавсь. 
 
 
 
Входять - боже! Серед ями 
 
Микитиха з діточками 
 
Плаче, сліз потоки ллє! 
 
Як побачила Микиту, 
 
Схопилась… «Микито! Ти тут! 
 
Діти! Батько ваш жиє!» 
 
 
 
Ну Микиту цілувати 
 
І до серця пригортати! 
 
«Любий! Що ж? Біда пройшла? 
 
Говори-бо швидше, швидше! 
 
Я гадала, що ти згиб вже… 
 
Ох, що сліз я пролила!» 
 
 
 
«Радуймось! - сказав Микита.- 
 
Цар наш - славою покрита 
 
Будь його держава вся! - 
 
Дарував мені провини, 
 
І від нинішньої днини 
 
В ласці царській тішусь я. 
 
 
 
Вороги ж мої запеклі 
 
Десь там нині ледве теплі: 
 
Царський гнів їх б'є всіх трьох: 
 
Кіт, Неситий і Бурмило 
 
Мусили стулити рило, 
 
Ще й попали в темний льох. 
 
 
 
А отсей фальшивий паяц, 
 
Що свідчив на мене, Заяць, 
 
Відданий мені у власть: 
 
Чи живим його лишити, 
 
Чи відразу задушити, 
 
Скоро викупу не дасть!» 
 
 
 
Як почув се Яць сарако, 
 
Стало так йому ніяко, 
 
Мовби хорт за ним туй-туй. 
 
«Базю! - крикнув.- Чесний отче, 
 
Лис мене тут з'їсти хоче! 
 
Базю, Базю, ох, рятуй!» 
 
 
 
«Зараз тихо будь, драбуго!» - 
 
Крикнув Лис і вхопив туго 
 
Зайця й горло перегриз. 
 
«Ось тобі від мене штука! 
 
І всім злюкам то наука, 
 
Щоб Микити стереглись!» 
 
 
 
А відтак, поссавши крови, 
 
Лис Микита втішно мовив: 
 
«Та й смачний же, бестіон. 
 
Діти, нині на вечерю 
 
Маєм з Заяця печеню! 
 
Славний буде потім сон! 
 
 
 
А тепер послухай, люба, 
 
Як мені грозила згуба 
 
І як вибрехався я!» 
 
І, розсівшися вигідно, 
 
Розповів усе довідно 
 
З початку аж до кінця. 
 
 
 
А Лисиця й Лисенята 
 
Посідали коло тата - 
 
То сміються, то тремтять. 
 
«Голово моя ти мила! - 
 
Так Лисиця говорила.- 
 
Ну, та й знав ти, як їх взять! 
 
 
 
Лиш одно тото негарно, 
 
Що ти нас покинеш марно 
 
І на прошу йдеш кудись». 
 
«Жінко,- скрикнув Лис поспішно,- 
 
Ти гадаєш, що я дійсно 
 
Зараз дурень став якийсь? 
 
 
 
Там, де смерть перед очима, 
 
То плелось, що тільки слина 
 
Приносила на язик. 
 
Чи я паломник, абощо? 
 
Що там Лев мені і проща? 
 
Я тепер сміюся з них! 
 
 
 
Най їсть сіль, в кого оскома! 
 
Я ж лишусь з тобою дома, 
 
А про прощу ні ду-ду!» 
 
Втім почувся крик знадвору: 
 
«Яцю, де ти? Кільку пору 
 
Я вже тут на тебе жду!» 
 
 
 
Вибіг Лис. «Базильку, друже, 
 
Ти не гнівайся так дуже! 
 
Нічим нам тебе занять. 
 
Яць там з жінкою моєю, 
 
І з маленькою сім'єю 
 
Преприязно гомонять». 
 
 
 
«Кажеш: гомонять приязно? 
 
Але ж бо я чув виразно 
 
Яців крик: «Рятуй!» - ряс Цап. 
 
«Правда,- Лис рік,- як Лисиця 
 
Вчула, що нам тре проститься, 
 
Вмліла і на землю хляп! 
 
 
 
Тут-то Яць - здоров най буде! - 
 
Жбухнув їй води на груди 
 
Та й почав рятунку звать: 
 
«Ой-ой-ой, рятуй, Базильку, 
 
Моя тітка вмре за хвильку!» 
 
Та тепер вже благодать». 
 
 
 
«Ну, то дякувати богу! 
 
Я гадав, що Яця мого 
 
Там зо шкіри хто дере».- 
 
«Базю, чи ж тобі не стидно? 
 
Яць прийде, лиш що не видно, 
 
Ще й дарунків набере. 
 
 
 
Базю, бородатий ребе, 
 
В мене просьба є до тебе! 
 
Бачиш, цар мені казав, 
 
Щоб, заким ще рушу з дому, 
 
Про одну річ, нам відому, 
 
Лист йому я написав. 
 
 
 
Отже, поки Яць там бавивсь 
 
З жінкою й дітьми, я справивсь: 
 
Два грубезнії листи 
 
Написав. Тебе, мій друже, 
 
Я просити хочу дуже 
 
До царя їх занести». 
 
 
 
«Добре,- Цап сказав,- гляди лиш, 
 
Щоб де в мене не згубились, 
 
Не зламалась би печать!» - 
 
«Правда є! Зажди хвилину, 
 
Я в медвежую торбину 
 
Зав'яжу їх, можеш брать!» 
 
 
 
І побіг до хати живо, 
 
А в душі смієсь злостиво: 
 
«Будеш мав лист! Жди лише!» 
 
Зайця голову кроваву 
 
В торбу щасть, шнурками жваво 
 
Позав'язував, несе. 
 
 
 
«Ось, Базуню мій любезний, 
 
Тут в тій торбі лист грубезний 
 
І два меншії лежать. 
 
Ти неси їх осторожно, 
 
А розв'язувать не можно, 
 
Бо зламається печать. 
 
 
 
А про Зайця не журися! 
 
Він там так заговорився, 
 
Що казав перепросить! 
 
Йди наперед шмат дороги, 
 
А вже Заяць бистроногий 
 
Дожене тебе за мить. 
 
 
 
І ще знаєш що, мій друже? 
 
Лев, наш батько, любить дуже 
 
Дотеп, гарний, гладкий стиль. 
 
Сі листи - я не хвалюся - 
 
До смаку йому прийдуться, 
 
В них майстерства мого шпиль! 
 
 
 
Вже ж я, де лиш міг, небоже, 
 
І про тебе слово гоже 
 
Вкинути не занедбав. 
 
І я певний, що цар-тато 
 
Ласки й честі ще багато 
 
Більше дасть тобі, чим дав. 
 
 
 
Тільки будь ти все притомний, 
 
Не чинися надто скромний! 
 
Смілість виграє в війні. 
 
Мов цареві: «На листи ті, 
 
Я дораджував Микиті, 
 
Їх завдячив він мені». 
 
 
 
Як почув се Цап Базилий, 
 
Задрижали в нім всі жили, 
 
Аж підскочив з радощів! 
 
Ну Микиту цілувати!.. 
 
«От тепер я буду знати, 
 
Хто мені добра хотів! 
 
 
 
Друже, брате! Я мов в раю! 
 
О, твій дотеп добре знаю! 
 
Лев задре з утіхи хвіст! 
 
Не минуть мене гонори, 
 
А і край весь заговорить: 
 
«Бачте, Цап який стиліст». 
 
 
 
Тут я виступлю вже сміло, 
 
Бо, як справді малось діло, 
 
Се ніхто не буде знать. 
 
Ну, прощай же! Дасть бог, може, 
 
Я й тобі віддячусь тоже, 
 
То не будеш жалувать!» 
 
 
 
«Прощавай!» - сказав Микита. 
 
А як Цап пішов, то скрита 
 
Вилилась словами злість: 
 
«Отсей дурень квадратовий 
 
Є секретар гоноровий! 
 
Ух, аж б'є на мене млість! 
 
 
 
Що за ряд! Яка держава! 
 
Дурням в ній гонори й слава, 
 
Бідний, слабший хижих лап 
 
Не уйде! А членом суду, 
 
Що мене судив на згубу, 
 
Чи ж не був сей глупий Цап? 
 
 
 
Але я помстивсь на тобі! 
 
Будеш жив чи ляжеш в гробі,- 
 
Вже не змиється сей хляп, 
 
Що прилип на твоїй пиці; 
 
Стане притчею в язиці 
 
Слово те: дурний, як Цап!» 
 
 
 
За той час Базьо поспішно 
 
В царський двір прибіг і втішно 
 
Перед троном гордо став: 
 
«Лис Микита із дороги 
 
Клониться цареві в ноги 
 
І отсей пакет прислав. 
 
 
 
Три листи є в нім грубезні; 
 
Стиль, язик, думки - чудесні! 
 
Се й не диво. Адже ж я 
 
Не одну йому дав раду 
 
Щодо стилю, щодо складу,- 
 
То й заслуга тут моя!» 
 
 
 
Цар до рук пакет приймає, 
 
Шнур за шнуром відпинає, 
 
Глип у торбу - аж з'умівсь. 
 
«Що се! Лист якийсь ухатий! 
 
Базю, Цапе ти проклятий, 
 
Ти кровавий лист приніс!» 
 
 
 
Зайця голову нещасну 
 
Вгору виняв, рикнув страшно, 
 
Що аж Цап на землю впав: 
 
«Так-то Лис сміється з мене! 
 
На таке письмо мерзенне 
 
Цап йому ще раду дав! 
 
 
 
Га, кленусь на царську гирю, 
 
Що вже більше не повірю 
 
Клятим Лисовим брехням! 
 
Гей, біжіть в тюрму щосила, 
 
Вовка, і Кота, й Бурмила 
 
Увільніть з тяжких кайдан! 
 
 
 
О безсовісний брехачу! 
 
Через тебе то я, бачу, 
 
Дурно мучив вірних слуг! 
 
Та за те даю їм плату: 
 
Цапа й всю рідню патлату, 
 
Щоб із неї дерли смух! 
 
 
 
А поганий той Лисюра, 
 
Що так вибрехавсь від шнура, 
 
Він є винятий з-під прав: 
 
Хто де здибле сю облуду, 
 
Може вбить його без суду 
 
І не буде кари мав». 
 
 
 
Так-то Яць і Цап Базилий 
 
Головами наложили, 
 
Винуваті без вини; 
 
А хоч жертви злоби й сили, 
 
Та проте не полишили 
 
Й згадки доброї вони. 
 
 
 
Особливо Цап сарака! 
 
Ну, скажіть, яка подяка 
 
Випала за те йому, 
 
Що до сильних він лестився, 
 
В царський двір він примостився, 
 
Мав царицю за куму? 
 
 
 
Що дворак був, ордеровий 
 
І секретар гоноровий, 
 
В трибуналі засідав? 
 
А проте на кпини, з жарту 
 
Через Лисову ту карту 
 
Душу цап'ячу віддав. 
 
 
 
І донині сю пригоду 
 
Хто з хрещеного народу 
 
Добрим словом ізгада? 
 
Як хто злий з марниці згине, 
 
Чи ж не кажуть: за цапине 
 
Покоління пропада? 
 
 
 
А хто дметься, і балює, 
 
І леститься, й спекулює 
 
На нечесні бариші, 
 
Всім любенько рад балакать,- 
 
Чи ж по нім не будуть плакать, 
 
Як по Цаповій душі?