Лис Микита

  
ПІСНЯ ЧЕТВЕРТА
 
 
 
Лис собі в вечірню пору 
 
З діточками коло двору 
 
Розмовляючи гуляв, 
 
Аж тут голос у діброві 
 
Обізвався: «А, здорові! 
 
Ось до вас я причвалав!» 
 
 
 
«Ах, Бабай! Чи ти се, стрику? 
 
Ну, мабуть, якусь велику 
 
Новину несеш до нас! 
 
Ти втомився? Ти сумуєш, 
 
Ну, до хати! Заночуєш, 
 
То й балакать буде час». 
 
 
 
Всі гарненько привітались, 
 
Про здоров'я розпитались, 
 
Випив вишнячку Бабай. 
 
Сів на приспі, віддихає,- 
 
Лис про царський двір питає: 
 
«Ну, балакай, не зітхай!» 
 
 
 
«Гей, синашу, схаменися,- 
 
Так сказав Бабай до Лиса,- 
 
Що за збитки робиш ти? 
 
За що ти з післанців кпишся? 
 
Чи направду ти боїшся 
 
На той царський суд іти? 
 
 
 
Я ж гадаю, синку милий, 
 
Що ти зможеш в одній хвили 
 
Ворогам заткати рот. 
 
Адже всі їх глупі мізки 
 
Проти твого стоють тріски! 
 
Отакий то весь народ!» 
 
 
 
«Правду кажеш, любий стрику,- 
 
Рік Микита,- і велику 
 
Ти охоту в мні підвів. 
 
Що ж, піду! Най всі побачуть! 
 
Хто сміється, ті заплачуть. 
 
Цар на ласку змінить гнів! 
 
 
 
Хоч там цар на мене лютий, 
 
Та він знає, що в мінути 
 
Небезпечні, в чорний день 
 
Всі торочать не до ладу, 
 
Але дати мудру раду 
 
Вміє тільки Лис оден». 
 
 
 
І ввійшли оба в світлицю, 
 
Привітав Бабай Лисицю, 
 
Всі засіли край стола. 
 
Лисенята Міцько й Міна 
 
Повлазили на коліна - 
 
Живо гутірка пішла. 
 
 
 
«Дуже лютий цар, Бабаю? - 
 
Рік Микита.- Знаю, знаю, 
 
Жаль йому медвежих мук! 
 
Та в нас був старий рахунок,- 
 
Довго ждав я на трафунок, 
 
Щоб дістать його до рук. 
 
 
 
Тому літ ще небагато, 
 
Як Бурмила Лев, наш тато, 
 
Губернатором зробив 
 
На підгірські наші бори, 
 
Щоб звірячі справи й спори 
 
Всі по правді він судив. 
 
 
 
Оттоді-то Вовк Неситий 
 
Напосівсь мене здушити, 
 
А з Бурмилом змову мав; 
 
І на суд губерніальний 
 
За мій помисл геніальний 
 
Перший раз мене позвав. 
 
 
 
Що за помисл? Слухай, друже! 
 
З Вовком раз, голодні дуже, 
 
На поживу вийшли ми. 
 
День. У церкві дзвін десь дзвонить,- 
 
Та нас голод з лісу гонить 
 
Серед лютої зими. 
 
 
 
До села йдем осторожно, 
 
Нюхаємо, де би можно 
 
Чим масненьким поснідать,- 
 
Аж тут сала, м'яса запах 
 
Не лиш в носі, а аж в лапах 
 
Закрутив нам - хоч тут сядь! 
 
 
 
Тії пахощі нас гарні 
 
До попівської спіжарні, 
 
Мов по нитці, довели. 
 
Стали ми довкола нюхать, 
 
Чи безпечно всюди - слухать, 
 
Аж віконце ми знайшли. 
 
 
 
Страх тісне було віконце. 
 
«Лізем, Вовче?» - «Лізем конче! - 
 
Каже Вовк,- Ти перший лізь! 
 
Глянь, чи де нема заліза! 
 
За тобою й я полізу - 
 
(Так Вовк каже) -лізь, не бійсь!» 
 
 
 
Я проліз досить вигідно, 
 
Роздивився. «Лізь свобідно!» - 
 
Так до Вовка я сказав. 
 
Він голодний був, тоненький, 
 
Ну, та в отвір той вузенький 
 
Ледве тулуб свій пропхав. 
 
 
 
А в спіжарні - боже кріпкий! 
 
Світ затьмився нам до дрібки, 
 
Стільки там добра для нас: 
 
М'яса, сала, вуженини, 
 
Штири пілті солонини 
 
І довжезний ряд ковбас. 
 
 
 
Став я думать, міркувати, 
 
Як тут господарювати,- 
 
Та мій Вовк мов оцапів: 
 
Перший полоть хап зубами! 
 
Рве, куса, гризе без тями - 
 
Став, і їв, і, знай, сопів. 
 
 
 
«Ну,- гадаю,- їж, небоже! 
 
Та для мене се негоже». 
 
Я беруся до ковбас. 
 
З жердки легко їх здіймаю, 
 
Крізь віконце викидаю, 
 
Поки всіх отак не стряс. 
 
 
 
А за ними й сам в віконце 
 
Вискочив та й ну чимскорше 
 
Всі на шию надівать. 
 
Навантажив, як коралі, 
 
Та й до лісу далі, далі, 
 
Скарб у яму щоб сховать. 
 
 
 
Скарб у яму заховавши, 
 
Спокійненько поснідавши, 
 
До спіжарні знов біжу. 
 
Прибігаю: Вовк ще голить! 
 
Не доївши, кинув полоть, 
 
З смальцем розпочав діжу. 
 
 
 
«Вовче,- шепчу,- час до гаю! 
 
З церкви люди вже вертають,- 
 
Щоб нас тут хто не застав!» 
 
Вовк, почувши се, зжахнувся, 
 
В дірку прожогом метнувся, 
 
Та вже ледве шию впхав! 
 
 
 
Бачиш - повний був, мов бочка! 
 
Став у дірці, тілько очка 
 
Витріщив, немов баньки. 
 
Страх відняв у нього мову… 
 
Я ж кричу: «Чого став знову? 
 
Ну, якої бідоньки?» 
 
 
 
Вовк не тямить вже, що діє! 
 
Пхаєсь в дірку, аж потіє, 
 
Та дармий його весь труд. 
 
Далі з лютої розпуки 
 
Заламав передні руки: 
 
«Лисе,- каже,- згину тут!» 
 
 
 
«Вовче,- кажу,- чи здурів ти, 
 
Чи від смальцю оп'янів ти? 
 
Вилізай, пора нам в гай!» - 
 
«Ой, не можу, мій Лисуню! 
 
Бачиш, пуза не просуну! 
 
Ой Микито, помагай!» 
 
 
 
Ну, скажи ти сам, Бабаю: 
 
Що я тут чинити маю, 
 
Як драбузі помогти? 
 
Лишу Вовка - може згинуть. 
 
Ліпше, думаю, не кинуть, 
 
Але до попа піти. 
 
 
 
Попросить по добрій воли, 
 
Щоб дав пилки і позволив 
 
Більшу вирізать діру. 
 
Здумавши сю річ штудерну, 
 
Мовлю Вовку: «Жди, я верну!» 
 
І в попівство просто дру. 
 
 
 
Піп був власне у покою: 
 
В пообідньому настрою 
 
Люльку, ходячи, курив. 
 
У вікно я заглядаю, 
 
Лапою шкряб-шкряб, благаю, 
 
Щоб вікно він створив. 
 
 
 
Піп поглянув, підбігає… 
 
«Лис у вікна заглядає! 
 
Гей, ловіть його! Біжіть!» 
 
Я й незчувся, а за мною 
 
Слуги, служниці юрбою,- 
 
От я духом через пліт. 
 
 
 
Крик за мною, як в гамарні… 
 
А я просто до спіжарні 
 
Та й сховався під поміст. 
 
Тут погоня надлітає: 
 
«Де він? Де той Лис? - питає.- 
 
Показав нам тільки хвіст!» 
 
 
 
Втім зирнули, а з віконця 
 
Вовк Неситий проти сонця 
 
Визирає! «А, ти тут? 
 
Ой, нещасная головка! 
 
Таж се Вовк! А бийте ж Вовка! 
 
Тут йому зробіть капут!» 
 
 
 
Вовк їх там не дожидався, 
 
А в спіжарню заховався, 
 
При саміських дверях став. 
 
От вони як створили, 
 
То Неситий скік в тій хвили - 
 
З сеї шпарки скористав. 
 
 
 
Та дістав там з дивовижі 
 
Скілька буків через крижі, 
 
Так що ледве в ліс доліз, 
 
І про справу сю немилу 
 
Заразісінько Бурмилу 
 
Він на мене скаргу вніс. 
 
 
 
Хоч сам винен за лакомство, 
 
А на мене віроломство, 
 
Злобу й зраду наклепав. 
 
Ну, а, думаєш, Медвідь 
 
Розібрав усе як слід, 
 
По закону поступав? 
 
 
 
Де тобі? Суддя той ласий, 
 
Як дізнався про ковбаси, 
 
Що я з трудом розстарав, 
 
Як ревне на мене туго: 
 
«Зараз все віддай, злодюго! 
 
Будеш ти ковбаси крав?» 
 
 
 
«Ти й віддав?» - Бабай питає. 
 
«Що ж було робить, Бабає? 
 
Адже ж хтів відтяти хвіст! 
 
Та щоб всі віддать - а дзуськи! 
 
Штири дав йому тонюські, 
 
А собі лишив ще шість. 
 
 
 
От Медвідь так судить справу: 
 
«За побої, за неславу, 
 
Вовче, маєш ковбасу! 
 
Решту я з'їм. Ти ж, Микито, 
 
Рад будь, що тебе не бито! 
 
Марш, бо кості рознесу!» 
 
 
 
Так-то нас судив Бурмило! 
 
Гірко се мене вшпилило! 
 
Я присяг на царський хвіст: 
 
«Як його дістану в руки, 
 
То за всі ті подлі штуки 
 
Він тяженько відповість». 
 
 
 
Надоспіла і вечеря; 
 
З пір'ям пряжена тетеря - 
 
Всім досить її було. 
 
Як гарненько поживились, 
 
Де про що розговорились 
 
Та й пішли собі в стебло. 
 
 
 
А як рано повставали, 
 
То гарненько поснідали: 
 
Їли сало з часником, 
 
Потім гусячу потравку, 
 
Закусили ж сю приправку 
 
Ще копченим судаком. 
 
 
 
Отоді Микита вбрався 
 
До дороги й так прощався 
 
З господинею й дітьми: 
 
«Люба жінко, будь здорова! 
 
Час іти мені до Львова, 
 
Тож ключі усі прийми! 
 
 
 
Наглядай як слід в коморі, 
 
Бо ті миші красти скорі,- 
 
А про мене не журись! 
 
Хоч тепер на нас цар лютий, 
 
Але легко може бути, 
 
Що всміхнеться ще колись. 
 
 
 
А ви, дітки, не пустуйте, 
 
Поза домом не гарцюйте, 
 
Мамі збитків не творіть! 
 
Глянь-но, стрику, що за звірик 
 
Отой Міцько! Хто повірить, 
 
Що йому ще тільки рік!» 
 
 
 
І дітей поцілувавши, 
 
Жінці в вухо пошептавши, 
 
Що там ще сказати мав, 
 
Лис Микита, мов у гості, 
 
В Львів, назустріч царській злости 
 
Враз з Бабаєм почвалав.