Тисячолітній Миколай

Такої милості удостоїлися ми в тяжкий час, та чужою милістю не наживешся, сказано ж бо: «Ищай чужаго, о своем возрыдает».
Не золотом і брашном, не осетрами дніпровськими і вертоградами цвітистими славен був Київ ще з часів Володимира і Ярослава і по сю пору, а високою вченістю, мужами просвіщенними, тією божественною мудрістю, про яку сказано: як срібло в горнилі, хай іскушається і просвітляється да явиться світло її пред чоловіки.
В класах на екзерціях і вдома на вакаціях кшталтували київські виученики своє вміння прочитувати, розбирати й пояснювати найтемніші тексти, щоб видобути з них солодкий корінь знання. Протягом усіх восьми або й дванадцяти років навчання зобов’язані були, спілкуючись між собою, запитувати і відповідати один одному по-словенськи, по-еллінськи й на латині, так і навспак, щоб бути вільними пловцями у їхній словесній стихії.
Мисль свою вигострювали, як меч, у словесних герцях і філософських диспутаціях, уперто опановуючи умственну логіку й діалектику, єстественну фізику і божественну метафізику, відважно продираючись крізь дебрі схолій Аристотелевих і новітні лабіринти Аквінатової системи богослів’я Doctoris Angelici et Divini в сподіванні слави і добра від високої справи проповідування слова божого, терпеливо долали многотрудну путь од малої до великої інструкції премудрої гомілетики, принесеної на Київські гори з катедр Царгороду і висот Синаю.
Завдяки цьому для розлеглих знань київських вихованців були однаковою мірою приступні і древні наші літописці, і писання отців церкви, і еллінські рукописання з священної гори Афонської, і книги з Венеції, Кракова, Парижа, Амстердама.
Коли Київ у 49-му році вітав свого славного гетьмана не самими лиш дзвонами, пишними молебнями, благословінням патріарха Єрусалимського Паїсія, а й розливаним морем ученості своїх високо-мудрих мужів, Богдан розчулено плакав од радості, бачачи, на яких високостях уже обрітається його народ, і, мабуть, тоді й загорілася йому душа здолати все зло не мечем тільки, а й розумом, і вже як вів пертрактації з царськими послами, щоб віддатися під сильну руку Москви, то мав постійно в гадці ще й своє, затаєне: осяяти й засліпити темнощі московські київським світлом вченості й просвіщенності, мовляв, ваша сила, а наш розум, ваша армата, а наш атрамент, ваш меч, а наше писало.
Про благодатну дію світла вченості, яке розлилося в козацькій землі при Хмельницькому, Москва довідувалася з доброзичливих звідомлень духовних грецьких ієрархів, чия путь до царського російського града пролягала зазвичай через Україну: від Паїсія, патріарха Єрусалимського і його архідиякона Порфилія, від Македонського митрополита Галактіона і назаретського митрополита Гавриїла, від корінфського митрополита Іосафа, від антіохійського патріарха Макарія і його архідиякона Павла з Алеппо. Павло Алеппський захоплено розповідав про те, як у козацькій землі будуються церкви, споряджаються ікони і прегарні мальовила, плекається церковний спів, поширюються школи і наука.
Цей чистий серцем сірієць лишив нам сповнені захвату слова про землю України: «Який се благословенний народ! Яка се благословенна країна! Бувши колись у неволі, козаки живуть тепер у радощах, веселощах і свободі. Вони набудували соборних церков, спорудили велеліпні ікони, святі іконостаси, хрещаті коругви. Церкви — одна одної кращі, іконостаси, рами, ікони — одні одних гарніші і ліпші, навіть по селах церкви одна одної красніші. Люди стали явно, ще з більшим завзяттям восславляти свою віру. Ще з більшим запалом стали вчитися читати, співати гарним церковним співом. і вони варті свого щастя. Бо в житті задовольняються дуже малим: їдять, що дається, і одягаються, в що трапиться. По всій країні Руській, себто Козацькій, ми помітили прегарну рису, що викликала в нас подив: всі вони, з невеликими виїмками, — навіть більшість їх жінок і доньок, уміють читати, знають порядок церковних відправ і церковний спів! Священики вчать сиріт і не лишають їх блукати невігласами по вулицях».
Ідучи до Москви, грецькі Ієрархи брали з собою українських монахів, про вченість яких ходила слава ще з часу блаженної пам’яті митрополита Петра Могили, який нараяв царському окольничому Федору Ртищеву запросити тридцять київських учених ченців і при сприянні просвіщенного царського духівника Стефана Воніфатьєва поселити їх у заснованому ним Андріївському монастирі під Москвою, де вони приступають до перекладу й виправлення богослужебних книг. Патріарх Паїсій Лігарид привіз з собою українських перекладачів і намовив самого царя запрошувати з Києва вчених монахів. Після Паїсія Никомідійський митрополит Тимофій привіз українського ієродиякона Рафаїла.
Москва мала велику знадобу в людях, що осягнули древні мови, для виправлення богослужебних книг, для риторичного навчання. Цар Олексій Михайлович надіслав єпископу Чернігівському Зосимі грамоту з просьбою знайти таких людей. Згодом така сама грамота й митрополиту Сильвестру Коссову, «чтобы он, митрополит, ему, великому государю, послужил и его царского жалования себе поискал и учителей, божественного писання сведущих и Еллинскому языку навычных, к Москве для справы библии на время прислал». В грамоті вказувалося, кого з старців Київського-Братського монастиря государ велить бачити в Москві. Се були Дамаскин Птицький і АрсенІй Сатановський, бо вони «божественного писання ведущи и Еллинскому языку навычны и с Еллинского языка на Словенскую речь перевести умеют и латинскую речь достаточно знают».
Митрополит відповів, що вже послав чесних учителів Єпифанія (Славинецького) і Арсенія, і просить царської милостині для Братського монастиря, який зело оскудів. Дамаскин Птицький поїхав до Москви тільки після Берестечка і після Радзівіллового погрому Києва. В Києві горіла земля, а Москва відлякувала суворістю й неправдою. На Україні духовного чину особи вважалися недоторканими, цінувалися за освіченість, а в Москві всі однаково були холопами суворого царя і ще суворішого патріарха Никона, який за щонайменшу спровиненість засилав своїх і чужих до віддалених монастирів «під начал», а це для киян було гірше смерті. Арсеній Сатановський ще 1650 року бив чолом, щоб дозволено йому було вернутися, мовби передчуваючи, що не догодить Никону, перекладаючи повчання Меффрета, і буде засланий до Сійського монастиря. Ієродиякона Рафаїла, хоч привезений був до Москви самим патріархом Єрусалимським, вислано «під начал» в Кострому, і його відпустили тільки завдяки заступництву греків. В Кирило-Білозерськім монастирі обріталися зсильні старці — кияни Мирон, Вассіан і чорний піп Анатолій, в Соловки заслані будуть згодом ігумен Мгарського монастиря Віктор Загоровський і українець Феофан, ігумен Афонського Костянтинівського монастиря.
Звано нас на Москві «білорусцями», «латинниками», «нехаями». Знизу нелюбов і ненависть, згори підозри й нещадимість — все те відлякувало просвіщенних мужів київських, вони всіляко уникали припросин московських, а коли й їхали за велінням митро-политовим чи й самого гетьмана, то не без сердечної скрути і уязвлення душевного.
Зате нижче духовенство само просилося під цареву руку. Яко твоє єсть царство і сила і слава. Шляхта, відомщуючи за козаків, саджала священиків на палі, розстрілювала, звірячо нівечила, виганяла з приходів, і нещасні, беззахисні слуги божі устрімлялися в московські переділи, виходили на государеве ім’я, просилися на вічне житіє від ляцького гоніння, і великий государ жалував своїм жалуванням попів з Полтави, Ніжина, Батурина, Лубен, Прилук, ченців Мгарського монастиря. Патріарх Никон мало не весь Чудов монастир у Кремлі заселив київськими вченими мужами з главою їхнім премудрим Єпифанієм (Славинецьким), а й серед найближчих служебників мав пічника, садівника і сніцаря з Києва, маляра з Глухова, кравця і палітурника з білорусців.
Устроївши на Валдаї Іверський монастир, Никон населив його вихідцями з Києва, які влаштували там печатню і стали випускати книги. В Никоновім Воскресенськім монастирі в чернецькім і білецькім чину перебували греки і поляки, новохрещені німці і жиди, білорусці і черкаси з київських півчих. Никон уперше звелів у соборній церкві кремлівській співати київським співом. На крилосах поставлено півчу з дивними голосами. Такого співу доти Москва ніколи не чула. Спів одушевлений, паче органа бездушного. Зоставивши патріарший престол і перебуваючи в Воскресенському монастирі, Никон завів звичай у всі дні по літургії молебен співати пресвятій богородиці київським суголоссям, а до того ще й виспівувати стихирі пресвятій богородиці так само суголосним співом київським. Вже коли й преставився після всіх гонінь і страждань блаженної пам’яті патріарх Никон, і мирополит Великого Новгорода Корнілій при царі Федорі Олексійовичу з усім його царським домом і синклітом відправляв службу за упокой душі, то вечірнє возслідування і всенощне бдіння співано по уставу, як писано в київськім требнику печаті Петра Могили, а великий государ, ідучи сам, співав з своїми кліриками стихир шостого гласа київським суголоссям: днесь благодать святого духа нас собра, — і знов і знов повторюючи, за київським же установленням.