Невидимець

Щонеділі вранці, коли його заклад зачинено для зовнішнього світу, і щовечора після десятої він іде до вітальні при заїзді й бере з собою склянку злегка розведеного водою джину. Поставивши склянку, він замикає двері, оглядає штори й навіть зазирає під стіл. Потім, упевнившись у своїй самотності, він відмикає буфет і шухляду в ньому, витягає звідти три томи в коричневих шкіряних палітурках і врочисто кладе їх на середину стола. Палітурки побиті негодами й позеленілі від плісняви, бо їм довелось якось перебувати в канаві, а деякі сторінки порозмивала брудна вода. Власник заїзду сідає в крісло, повільно натоптує тютюном довгу глиняну люльку й довго їсть очима книжки. Тоді присуває до себе одну з них і починає вивчати її, гортаючи стотинки то вперед, то назад. Брови його насуплені, губи через силу ворушаться.
Шість, маленьке два вгорі, хрест і якась іще загогулина. Боже, що то був за розум!
Трохи згодом він дає спокій книжці, відкидається назад і дивиться крізь кільця диму на щось таке, чого ніхто б інший не побачив.
— Повно таємниць! — каже він. — Предивних таємниць! Ото б коли розгадати їх!.. Я зробив би не так, як він; я б… Е! — і він затягається люлькою.
Так поринає він у мрію, невмирущу чудовну мрію свого життя. І хоч як невтомно не винюшував Кемп, але, крім власника заїзду, ніхто в світі не знає, де ті книжки з їхньою таємницею невидимості та з багатьма іншими таємницями, що там позаписувано. І поки він живий, ніхто й не знатиме.