Старо-світські батюшки та матушки

– Ото прокляті, які запеклі! Затого сонце зайде, а ніхто не доганяє мене,– говорила Онися сама до себе і все-таки крепилась та сиділа на самому вершечку могили, щоб її постать було видко здалеки. Онися почувала, що її вже з переляку трясця трясе.
Коли це в царині з'явилась наймичка. Онися вгляділа її й стала на могилі, неначе віха стриміла. Наймичка вгляділа її й вилізла на могилу.
– А що, чи за мною прийшла, чи проти череди вийшла? – питала Онися.
– Атож! авжеж за вами! а за ким же б більше? – сказала наймичка.
– Ото спасибі тобі, голубко, що прийшла. Тут я, господи, якого набралась страху! Коли б ти не прийшла, я була б тутечки вмерла. А чи дуже плачуть там за мною?
– Та вже ж плачуть. Якби не плакали, то, певно, мене не послали б за вами.
– А хто більше плаче за мною? чи дочка, чи зять? – спитала Онися.
– Та всі плачуть,– казала наймичка, осміхаючись.
– Бач! плачуть, а лихо роблять! – мимрила Онися. Онися прийшла додому, тихенько увійшла в свою кімнату і вже вечеряти й не виходила. Онука однесла її вечерю до неї в кімнату.
Другого дня надвечір взяли Онисю жалощі, й вона пішла на цвинтар плакати на могилі свого панотця Харитона, куди вона ходила, навіть зробивши шкоду з квашею. Старший онук, вже чималий хлопець, підстеріг ті походеньки й задумав налякати бабусю. Він надів батькову рясу й шапку, взяв в руки палицю й засів у вишнях на цвинтарі. Онися прийшла, стала над могилою й почала по своєму звичаю голосить:
– Всі мене зобижають, знущаються з мене; всі мене хотять з світа зігнати; всі мені вороги. Один ти був до мене добрий, ти один був мені покірливий, не кривдив мене.
Онук потихеньку вийшов з гущавини, став під вишнею й махнув до Описі рукою. Онися вгляділа ту постать та як дремене з цвинтаря! Вона так утікала, що спіткнулась на порозі в брамі й впала. Од того часу Онися більше не ходила плакати на могилі отця Харитона.
Онисія Степанівна стала вже дуже стара, згорбилась, наче поменшала, стала нижча й ледве ходила. Вона ще не раз кидала дочку, їздила до сина, але через тиждень знов приїжджала назад в Вільшаницю,– її тягло додому в Вільшаницю, де вона свій вік звікувала. Вже старші онуки виросли й повиходили заміж, а Онися все живе, неначе за неї й смерть забула, та все морочить і своїх, і чужих, та вередує, та настирається, як морочлива та настирлива дитина.