Старо-світські батюшки та матушки
Гості збирались. Олеся походжала по світлиці з паничами й жартувала. Дами сиділи кругом стола й розмовляли самі між собою. Олеся присіла на одну хвилину коло їх і потім не промовила до їх ні одного слова: вона не любила дамського товариства.
Жидки заграли кадриль. Жартовливий становий попросив Олесю в танець. Олеся танцювала, як казали паничі, з усякими викрутасами, виставляючи напоказ пальці, обсаджені золотими перснями. Невесело, одначе, вона ходила в кадрилі: її думки літали коло Бонковського...
Коли це несподівано одчинились двері. В світлицю ввійшов Бонковський саме тоді, як Олеся танцювала кадриль. В дверях з'явилась його розкішна кучерява голова, широкі, міцні плечі, він на льоту поклонився Олесі, поздоровкався з Балабухою й присів коло його. Балабуха насупився й мовчав. Олеся кинула очима на рум'яне лице Бонковського й неначе почутила, що в неї виросли крила. її молоде лице розгорілось, очі заблищали; вона не знала, як ступити, як повернутись: то піднімала голову до стелі й закочувала очі під лоб, неначе лічила дошки на стелі, то ходила тихо, випрямивши стан, то зміняла позу й несподівано починала бігати, похиливши голову трошки вниз, неначе розрізувала головою густі хмари диму, то пустувала по-дитячій, втікала від свого кавалера, крутилась, вертілась, то часом, насупившись, не подавала кавалерові руки, неначе чогось сердилась, то знов піднімала очі вгору й помаленьку пливла, як лебідь по воді... її фантазія розорювалась. Перед нею розступались стіни, високо піднімалась стеля; вона бачила себе в здоровому високому залі серед здорових дзеркал, серед безлічі пар в розкішних уборах, облитих рожевим ясним світом. її очі шукали гарних, молодих кавалерів, чудових очей, гарячих рум'яних уст. Серце кидалось швидко в грудях, бажало щастя. Щось гаряче, солодке лилося до серця, просило якогось палкого, огняного щастя без міри, без кінця...
Дами переглядались, переморгувались і осміхались одна до одної. Кавалери вилися коло Олесі. Балабуха сидів з люлькою в зубах за стаканом пуншу й не зводив з Олесі очей; він забув навіть за Бонковського,– Олеся чарувала його ексцентричними позами, кокетством, танцями, пишанням.
«Тісно мені, душно мені тутечки; здається, летіла б під небо,– думала Олеся, розтанцювавшись під дві скрипки та флейту,– вилася б птицею в широкому просторі й кохала б, кохала б усім серцем, доки б сталося сили й палу».
Вже минула північ, а танці не переставали. Балабуха сів грати в карти з старими, а Олеся навіть не думала за вечерю, не думала за гостей і літала в мазурі з Бонковським, з писарями та офіціалістами. Вже сам Балабуха, добре виголодавшись, пішов у пекарню й звелів накривати столи.
– Ну що, Олесю, добре натанцювалась? – питав Балабуха, як гості пороз'їздились.
– Так натанцювалась, що й сон мене не бере: якби було літо, пішла б оце у садок, над Рось, та гуляла б до самого світа.
Олеся ще довго ходила по світлиці та літала десь далеко думками. Вже Балабуха спав та хріп на всю кімнату, а Олеся й не роздягалась: поглядала на себе в дзеркало, милувалась, як блищать в дзеркалі золоті персні на пальцях, як сяє ясно-зелена сукня, як чорніють брови на свіжому лобі; але сон несподівано впав на неї; очі злипались.
– Чи люблю я свого чоловіка щиро, гаряче? – питала сама в себе Олеся, роздягаючись.– Ні, люблю так собі, трошки; ледве-ледве люблю. Як би хотілось покохати щиро, гаряче, без кінця; покохати, хоч вмерти!..