Старо-світські батюшки та матушки

– Чи не зосталось в тебе часом хліба в торбині?
– Та там зостався окраєць. Ну, та й скупі ж ці люди! – сказав погонич, розв'язуючи торбу з хлібом.– Мабуть, вони тим і багаті, що скупі. Покликали мене полуднувати, чарки горілки не дали, а матушка винесла хліб, од-краяла панську скибочку та й знов узяла в покої. Та горбата Килина, мабуть, живе божим духом. А на попадю слуги кажуть «пані», бо як будлі-котра назве матушкою, то вона господи як сердиться.
Опівночі Балабуха приїхав в Хильки й розбудив матір.
– Мамо, давайте хоч шматок сала та хліба! Їсти так хочу, що аж шкура тріщить.
– Хіба ж я тобі не казала! Ці гарбуза не причеплять, але вітають гостей голодом. Сідай, сину, за стіл.
Мати висунула з печі макітру вареників. Балабуха допався й витріскав трохи не всю макітру.
– Як же тобі показалась дочка? – спитала мати.
– Дочка гарна, й грає добре, й співає добре, убрана по-панській, – сказав Балабуха,
почуваючи в душі, що Олеся заслонила довгі тонкі Онисині брови.
– Та в їх і грошей сила. Не знаю тільки, чи багато дасть старий. А що вже багаті, то багаті,– сказала мати.
Макітра вареників звалила Балабуху на постіль, неначе грім здорового дуба. Він упав на подушку й заснув міцним сном.
Тим часом в Хохітві після виїзду Бала-бухи в домі Терлецького почалась після пара-дової вечері друга вечеря, своя, домашня. В кімнаті застелили стіл простою скатертею, й Килина принесла здорову вазку галушок з салом. Панотець Терлецький вклав у копи дві тарілки, Терлецька дві, а Олеся, вдоволившись крильцем курчатки при гостеві, тепер почу-тила другий, справдешній апетит і виїла здорову тарілку галушок, од чого їй стало в корсеті так тісно, що вона покликала Килину й якнайшвидше звеліла розшнурувати шну-ровку...
– А що, Олесю, як тобі показався Балабуха? – спитав в Олесі батько.
– Так собі... нічого,– сказала Олеся, закопиливши губу.
– От і нічого! – обізвалась мати.– Панич здоровий, поставний, огрядний, вчений і таки чисто й по-модному вбраний, не абиякий простак.
– І латину зна добре: так і сипле латинськими приказками! – додав батько.– Ні, дочко! Цього жениха шкода випускати з рук. Ти будь до його приятельніша, ласкавіша й привітніша, як він приїде до нас вдруге, та поговори з ним таки любенько, привітненько.
– Коли ж він не дуже охочий до розмови та якийсь неворушкий. Сидить, дивиться на мене, вирячивши баньки, та люльку смокче, та й годі.
– То й добре, коли мовчить. Хто мовчить – той двох навчить. Менше буде допікати тобі язиком,– сказала мати, глянувши на панотця Терлецького.
– Правда, в його очі й брови гарні, але губи... трохи чудні. Чогось неначе скривився, як середа на п'ятницю,– сказала Олеся.
– Тобі, Олесю, треба виписати жениха з Києва або з Парижа, то такий, може б, тобі сподобався! – сказав батько.– Де ж тобі кращих набрати?
Олеся хотіла сказати, де б вона набрала кращих женихів, та промовчала: вона бачила в панському дворі гарних дідичів-паничів, але багаті паничі її не сватали, а за бідних економів та польських панків її не дав би батько. Олеся тільки легенько зітхнула й пішла спати.
Швидко всі поснули в домі Терлецького, тільки в пекарні ще довго горіло світло. Там Килина з бабою та з другою таки панщанною Терлецького молодицею ще довго мили та витирали посуд та лаяли гостя. Килина й баба робили роботу вже через сон. Їх бліді обличчя стали ще бліднішими. Сон клонив їх голови. Вже північ минула, а вони все порались та прибирали, а другого дня були повинні вставати удосвіта, передніше за господарів, і знов розпочинати ту саму вічно незмінну жіночу роботу, од котрої втікали люди од Терлецького.