Пригоди Шерлока Холмса. Том 3

У коридорі загомоніли грубі голоси, й місіс Хадсон, відчинивши двері, повідомила, що троє чоловіків розшукують капітана Безіла.
— Проведіть їх сюди по одному, — наказав Холмс.
Першим увійшов маленький, кругленький, рум’яний чоловічок із сивими кошлатими бакенбардами. Холмс вийняв з кишені лист.
— Як вас звуть? — спитав він.
— Джеймс Ланкастер.
— На жаль, Ланкастере, місце вже зайняте. Візьміть, будь ласка, півсоверена, підіть до отієї кімнати й трохи зачекайте там.
Другим зайшов довготелесий, сухорлявий чоловік із прилизаним волоссям і блідим обличчям. Звали його Х’ю Петтінс. Він теж дістав відмову, півсоверена й наказ зачекати.
Третій відвідувач був примітною особою. Його люте, бульдожаче лице обросло кудлатим волоссям і бородою, а з-під широких, низьких брів зирили відчайдушні темні очі. Він привітався й став, мнучи в руках кашкет.
— Як вас звуть? — спитав Холмс.
— Патрік Керне.
— Гарпунник?
— Так, сер. Двадцять шість рейсів.
— З Данді, чи не так?
— Так, сер.
— Ви згодні піти з експедиційним судном?
— Так, сер. Яка платня?
— Вісім фунтів на місяць. Ви можете вирушити одразу ж?
— Тільки-но одержу знаряддя.
— Ви маєте з собою документи?
— Так, сер, — він витяг з кишені жмут пожмаканих, засмальцьованих документів. Холмс переглянув їх і повернув йому.
— Саме ви мені й потрібні, — сказав він. — Ось на столі контракт. Підпишіть, і справу скінчено.
Моряк розвальцем перейшов кімнату і взяв перо.
— Отут підписати? — спитав він, нагнувшись над столом.
Холмс нахилився до його плеча й простяг руки до шиї.
— Тепер усе гаразд, — мовив він.
Я почув скрегіт сталі й бичаче ревіння. Наступної миті Холмс із моряком зчепились і покотилися по підлозі. Моряк мав могутню силу, й навіть у наручниках, які Холмс так спритно замкнув у нього на зап’ястках, він міг би здолати мого друга, якби ми з Гопкінсом не кинулися на підмогу. Лише тоді, коли я приставив холодну цівку револьвера до його скроні, він нарешті зрозумів, що пручатися марно. Ми скрутили йому ноги мотузком і підвелися, захекані від боротьби.
— Мушу вас перепросити, Гопкінсе, — сказав Шерлок Холмс. — Боюся, що варені яйця вже прохололи. Але таке переможне закінчення справи, гадаю, додасть вам охоти до сніданку.
Стенлі Гопкінс аж занімів з подиву.
— Не знаю, що й сказати, містере Холмсе! — випалив урешті він, почервонівши. — Мені здається, я з самого початку був несосвітенним дурнем. Хіба можна було забувати, що вчитель — ви, а я — лише учень! Навіть тепер, побачивши вашу роботу, я не можу збагнути, як вам це вдалося!
— Гаразд, гаразд, — лагідно мовив Холмс. — Усі ми вчимося з власного досвіду, а ви тепер дістанете урок, що завжди слід передбачати інший розв’язок. Вас так захопив молодий Неліґан, що ви й думки не мали про Патріка Кернса — справжнього вбивцю Пітера Кері.
Хрипкий голос моряка перервав нашу розмову.
— Постривайте-но, містере! — сказав він. — Мені нема чого скаржитись, що ви отак повелися зі мною, але треба все-таки називати речі своїми іменами. Ось ви сказали — «вбивцю Пітера Кері», а я скажу, що не вбив, а знищив Пітера Кері. А це зовсім не одне й те саме. Може, ви мені не повірите? Може, гадаєте, що я теревені правлю?
— Аж ніяк, — відповів Холмс. — Ми охоче вислухаємо все, що ви скажете.
— Я швидко все розповім і Богом присягаюся, що кожне моє слово — правда. Я знав Чорного Пітера, й коли він схопив ніж, я взявся за гарпун, бо бачив, що живим залишиться тільки один з нас. Отак він і помер. Може, це й убивство. А мені краще вже померти з мотузком на шиї, аніж з ножем Чорного Пітера в серці.
— Як ви там опинилися? — спитав Холмс.
— Розкажу все спочатку. От тільки сяду — так мені легше буде говорити. Почалося це 1883 року, в серпні. Пітер Кері був хазяїном «Морського однорога», а я — запасним гарпунником. Ми саме вибралися з торосистої криги й вирушили додому; шторм кидав нас туди-сюди й не вщухав цілісінький тиждень, аж раптом ми натрапили на маленьке суденце, що дрейфувало на північ. Лише один чоловік був на ньому, і той не моряк; інші, мабуть, вирішили, що все одно загинуть, і пішли до норвезького берега в шлюпці. І всі вони, напевно, потонули. Тож ми взяли цього чоловіка до себе, й вони з капітаном довго гомоніли про щось у каюті. З багажу у нього була лише одна бляшана коробка. Як я пам’ятаю, імені того чоловіка ніхто жодного разу не згадав, а другої ночі він і сам зник. Подейкували, що він чи сам у море кинувся, чи за борт упав, — тієї ночі добре штормило. Лише одна людина знала, що з ним сталося, — то був я. Я на власні очі бачив, як опівночі, за дві доби до того, як ми проминули Шетландські маяки, капітан скрутив йому мотузком ноги й викинув за борт.
Я нікому не проронив ні слова. Вирішив зачекати й подивитися, що буде далі. Коли ми повернулися до Шотландії, про той випадок ніхто й не згадав, хоча ніхто ні про що й не питав: чоловік загинув випадково, та й по всьому. Невдовзі Пітер Кері вийшов у відставку, й лише через два роки мені пощастило знайти його. Я зрозумів, що він узяв гріх на душу заради тієї бляшаної коробки. Тож тепер, подумав я, він добре мені заплатить за те, що я триматиму рота на замку.
Від одного моряка з Лондона я дізнався, що капітан живе тут, і приїхав, аби вичавити з нього дещицю. Першої ночі він був розумніший — відразу пообіцяв мені такі гроші, що я на все життя облишив би море. Домовитись про все ми мали третьої ночі. Прийшов я тоді до нього, бачу — він уже напідпитку й лютий, як чорт. Ми сіли, випили, згадали давні часи, але що більше він пив, то менше мені подобалася його пика. Я примітив гарпун на стіні, — може, ще знадобиться. А того нарешті прорвало — він схопив ніж і поліз на мене з лайкою. По очах було видно, що він ладен убити мене. Та не встиг він витягти ніж, як я проштрикнув його гарпуном. Боже, як він заревів! Обличчя його досі не дає мені заснути. Кров лилася рікою, а я стояв і чекав; але навкруги було тихо, тож я заспокоївся, озирнувся — й побачив на полиці ту бляшану коробку. Я маю на неї таке саме право, як і Пітер Кері, тож узяв її й пішов з хижі. Та ще здуру забув на столі свій кисет.
А тепер розкажу вам найдивовижніше з усієї цієї історії. Тільки-но я вийшов з хижі, як чую — хтось іде. Я засів у кущах, дивлюся — прокрадається якийсь чоловік. Увійшов до хижі, скрикнув, наче дідька побачив, та й кинувся щодуху тікати, поки не зник. А я пройшов собі десять миль пішки, сів на потяг у Танбридж-Уельсі й так усіх перехитрив.
Відкривши ту коробку, я побачив, що ніяких грошей там нема, самі лишень папери, які я не зважився спродати. Я втратив свою владу над Чорним Пітером і опинився на мілині в Лондоні, без жодного шилінга. Тільки й зосталося в мене, що моє ремесло’. Отож я побачив ці оголошення про гарпунників з великою платнею й пішов до корабельних агентів, а вони мене послали сюди. От і все, що я знаю. Хоч я й заколов того Чорного Пітера, судді мусять мені подякувати, бо я заощадив їм витрати на конопляний мотузок.
— Цілком переконливе свідчення, — мовив Холмс, підвівшись і запаливши люльку. — Як на мене, Гопкінсе, вам слід негайно відпровадити заарештованого до надійнішого місця. Ця кімната не дуже придатна для в’язничної камери, а містер Патрік Керне займає на нашому килимі забагато місця.
— Містере Холмсе, — сказав Гопкінс. — Не знаю, як і дякувати вам. Я й досі не збагну, як ви досягли такого успіху.
— Просто мені пощастило відшукати ключ із самого початку. Якби я раніше довідався про цей записник, то він, можливо, так само збив би мене з пантелику, як вас. Але все, що я чув, вело мене лише в одному напрямі. Могутня сила, вміння орудувати гарпуном, пляшка рому, тюленячий кисет із міцним тютюном — усе це наводило на думку про моряка, до того ж китобоя. Я був переконаний, що ініціали «П.К.» на кисеті — звичайний збіг; кисет не належав Пітерові Кері, бо той мало курив, і до того ж у «каюті» не знайшли люльки. Ви пам’ятаєте, як я питав, чи були в «каюті» бренді та віскі. Ви сказали, що були. Хто ще, крім моряка, питиме ром, коли поряд є інші напої? Так, я був певен, що то моряк.