Пригоди Шерлока Холмса. Том 3
Я довірився лише одній людині — своєму братові Майкрофту. Тисячу разів прошу у вас вибачення, любий мій Ватсоне, але тоді було вкрай потрібно, щоб усі вважали мене померлим, та й вам ніколи не вдалося б написати такий переконливий звіт про мою трагічну смерть, якби ви самі не думали, що все це правда. Кілька разів за останні три роки я брався за перо, щоб написати вам, та щоразу побоювався, що ваша приязнь до мене змусить вас зробити якусь помилку, яка викаже мою таємницю. Ось чому я так швидко зник сьогодні ввечері, коли ви розсипали мої книжки: становище тоді було надто небезпечне, і будь-який вияв вашого подиву чи радості міг привернути до мене увагу й призвести до найсумніших, непоправних наслідків. Що ж до Майкрофта, то я мусив йому довіритися, бо мені були потрібні гроші. В Лондоні все було не так добре, як я сподівався, бо після суду над бандою Моріарті на волі залишилися ще два її небезпечні члени — мої найзапекліші вороги. Отож два роки я мандрував Тибетом, заради цікавості відвідав Лгасу й провів кілька днів у верховного лами. Ви, напевно, читали про славнозвісні дослідження норвежця на ім’я Сіґерсон, але вам, мабуть, і на думку не спадало, що то була звістка від вашого друга. Потім я об’їздив Персію, завітав до Мекки і здійснив короткий, але цікавий візит до хартумського халіфа, про наслідки якого повідомив міністерство закордонних справ. Повернувшись до Європи, я кілька місяців прожив у Франції, де вивчав речовини, добуті з кам’яновугільної смоли, — в лабораторії в Монпельє, на півдні країни. З успіхом закінчивши ці досліди й дізнавшись, що в Лондоні залишився тільки один з моїх ворогів, я вже хотів повернутися додому, аж тут новина про цю загадку Парк-Лейн змусила мене поспішати: я зацікавився не тільки самою загадкою, а й тим, що її розкриття допоможе мені завершити деякі власні наміри. Негайно приїхавши до Лондона, я власною персоною з’явився на Бейкер-стріт, викликав напад істерики в місіс Хадсон і побачив, що Майкрофт потурбувався зберегти мої кімнати й папери так, як було раніше. Отож, любий Ватсоне, сьогодні о другій годині я опинився в своїй давній кімнаті, в своєму старому кріслі, й бажаю лише одного — бачити свого давнього друга Ватсона в іншому кріслі, яке він часто прикрашав своєю присутністю.
Така була дивовижна розповідь, що я почув її того квітневого вечора, — розповідь, якій я нізащо не повірив би, якби на власні очі не бачив високу, худорляву постать і бадьоре, розумне обличчя людини, якої не сподівався побачити вже ніколи. Якимось чином Холмс довідався про смерть моєї дружини, але виявив своє співчуття радше в тоні, аніж у словах.
— Праця — найкращі ліки від скорботи, Ватсоне, — мовив він, — а цієї ночі нам обом доведеться так попрацювати, що коли ми зможемо довести цю справу до кінця, то сміливо скажемо, що недарма прожили своє життя на цій землі.
Марно я благав його розповісти мені щось більше.
— Ви багато почуєте й побачите ще до ранку, — відказав він. — Ми не розмовляли з вами три роки. Поки нам цього вистачить, а о пів на десяту ми вирушимо назустріч цікавій пригоді в порожньому будинку.
Справді, все було як за давніх часів, коли призначеної години я сидів поруч з ним у кебі, з револьвером у кишені й серце моє тремтіло в чеканні пригоди. Холмс був стриманий, похмурий та мовчазний. Коли світло вуличних ліхтарів упало на його суворе обличчя, я побачив, що брови в нього насуплені, а вуста міцно стулені. Я ще не знав, якого дикого звіра нам випаде вполювати в нетрях лондонського злочинного світу, але поведінка цього найспритнішого мисливця переконувала мене, що пригода ця буде вкрай небезпечна, а іронічна посмішка, що часом з’являлась на його аскетичному обличчі, не віщувала нічого доброго тій дичині, на яку ми полювали.
Я думав, що ми їдемо на Бейкер-стріт, однак Холмс зупинив кеб біля площі Кавендиш. Я дивився, як він вийшов з кеба, пильно озирнувся навсебіч і потім оглядався на кожному розі, аби переконатися, що за нами ніхто не йде. Дорога наша була якась дивна. Холмс завжди відзначався чудовим знанням завулків Лондона, й зараз він упевнено пробирався поміж стайнями та візницькими дворами, про які я навіть не знав. Нарешті ми вийшли на вузеньку вуличку зі старими, похмурими будинками, яка привела нас на Манчестер-стріт, а потім на Блендфорд-стріт. Тут він швидко завернув у вузький завулок, пройшов через дерев’яну хвіртку до безлюдного двору і відімкнув задні двері одного з будинків. Ми увійшли всередину, й він знову замкнув двері.
Тут було зовсім темно, але я відчув, що будинок порожній. Гола підлога рипіла й потріскувала під ногами, а на стіні я випадково намацав клапті обдертих шпалер. Холмсові тонкі, холодні пальці стисли мою руку, й він повів мене довгим передпокоєм, поки нарешті я не побачив неясні обриси віконця над дверима. Тут Холмс рвучко повернув праворуч, і ми опинились у великій квадратній порожній кімнаті, зовсім темній по кутках, але посередині освітленій ліхтарями з вулиці. Навпроти вікна, однак, ліхтарів не було, та й шибку вкривав товстий шар пилу, тож ми ледве бачили один одного. Мій друг поклав руку мені на плече й торкнувся губами мого вуха.
— Ви знаєте, де ми? — прошепотів він.
— Здається, на Бейкер-стріт, — відповів я, дивлячись крізь запорошене вікно.
— Саме так. Ми в будинку Кемдена, якраз навпроти нашого колишнього помешкання.
— Чого ж ми прийшли сюди?
— Звідси чудово видно наш мальовничий будинок. Чи можу я попросити вас, любий Ватсоне, підійти трохи ближче до вікна, — тільки будьте обережні, щоб ніхто вас не побачив, — і поглянути на вікна тієї кімнати, де колись починалися наші невеличкі пригоди? Зараз побачите, що за три роки нашої розлуки я не розучився дивувати вас.
Я прокрався вперед і поглянув на знайоме вікно. Тільки-но мої очі зупинились на ньому, як у мене вихопився вигук подиву. Штору на вікні було спущено, а в кімнаті горіло яскраве світло. Тінь людини, що сиділа там у кріслі, чітко вирізнялася на ясному тлі вікна. Голова, широкі плечі, гострі риси обличчя — все це не залишало жодного сумніву. Постать, напівобернена до вікна, нагадувала ті чорні силуети, які полюбляли малювати наші бабусі. То була точнісінька копія самого Холмса. Я був такий приголомшений, що мимоволі простяг руку, аби переконатися, що мій друг справді стоїть біля мене. Холмс аж трусився від сміху, який притлумлював у собі.
— Ну як? — спитав він.
— О Боже! — вигукнув я. — Це ж просто диво!
— Здається, літа не вбили мою кмітливість, а звичка її не висушила, — сказав він, і я почув у його голосі ту радість художника, який пишається власним твором. — А й справді схоже, хіба ні?
— Я ладен заприсягтися, що то ви.
— Честь виконання цієї фігури належить месьє Оскару Меньє з Ґренобля, що провів кілька днів за її ліпленням. Фігуру зроблено з воску. Решту я довершив сам, коли заходив на Бейкер-стріт сьогодні вранці.
— Але навіщо?
— На це в мене важливі причини, любий мій Ватсоне. Я хочу, щоб дехто думав, ніби я там, хоч насправді я тут.
— То ви гадаєте, що за помешканням стежать?
— Я знаю, що за ним стежать.
— Хто?
— Мої давні вороги, Ватсоне. Ота весела компанія, проводир якої лежить на дні Райхенбахського водоспаду. Як ви пам’ятаєте, вони — і тільки вони — знали, що я досі живий. Вони вірили, що рано чи пізно я повернуся до свого помешкання, постійно стежили за ним і сьогодні побачили, що я приїхав.
— Як ви про це дізналися?
— Я впізнав їхнього шпигуна, коли визирнув з вікна. Це безневинний чолов’яга на ім’я Паркер, грабіжник за фахом й водночас чудовий музика, що грає на варгані. Мене він не цікавить. Набагато більше мене цікавить інший — той страшний тип, що стоїть за ним, найближчий друг Моріарті, той, хто кидав у мене каміння зі скелі, найхитріший і найнебезпечніший злочинець у Лондоні. Саме він полює на мене цієї ночі, Ватсоне, й саме він не підозрює, що ми полюємо на нього.