Пригоди Шерлока Холмса. Том 1

— Щиро кажучи, не вірю, мадам.
— Ви гадаєте, що він помер?
— Так.
— Його вбито?
— Не знаю. Можливо.
— Якого дня він помер?
— У понеділок.
— Якщо так, містере Холмсе, то чи не будете ви ласкаві пояснити мені, як я могла сьогодні одержати від нього листа?
Шерлок Холмс підхопився з крісла, наче його вдарило струмом.
— Що?! — скрикнув він.
— Так, сьогодні. — Вона стояла усміхнена, стискаючи в руці аркуш паперу.
— Чи можна мені прочитати?
— Звичайно.
Він вихопив лист у неї з рук, розгладив на столі й почав ретельно розглядати, підсунувши лампу. Я підвівся з крісла й позирнув через його плече. Конверт був дуже простий, із поштовим штемпелем Ґрейвсенда й сьогоднішнім — тобто вчорашнім, бо північ уже минула, — числом.
— Грубий почерк, — пробурмотів Холмс. — Я певен, що це почерк не вашого чоловіка.
— Так, але всередині — його.
— Гадаю, що тому, хто надписував конверт, довелося розпитувати про вашу адресу.
— Чому ви так думаєте?
— Ім’я, як бачите, написано темніше, бо чорнило висохло саме собою. Решта напису — сіріша, бо її довелося висушувати вимочкою. Якби весь напис було зроблено й просушено вимочкою одразу, то всі слова були б однакового кольору. Ця людина написала на конверті ім’я, а потім уже — адресу, з чого видно, що адреси вона спочатку не знала. Це, зрозуміло, дрібниця, але для мене нема нічого важливішого за дрібниці. Дозвольте-но поглянути на лист. О! У нього було щось вкладено!
— Так, там був перстень. Його перстень із печаткою.
— А чи ви певні, що це почерк вашого чоловіка?
— Один із його почерків.
— Один із почерків?
— Так він пише, коли поспішає. Звичайно він пише зовсім по-іншому, але цей почерк я теж добре знаю.
«Люба, не бійся. Все скінчиться добре. Сталася жахлива помилка, потрібен час, щоб її виправити. Наберися терпіння.
Невіл».
— Написано олівцем на листку, видертому з книги у восьму частину аркуша, без водяних знаків. Так! Відіслано сьогодні з Ґрейвсенда людиною, в якої чимось був забруднений великий палець. Ця особа, якщо я не дуже помиляюся, жує тютюн... Ви все-таки переконані, що це почерк вашого чоловіка, мадам?
— Так. Це писав Невіл.
— Його відіслано сьогодні з Ґрейвсенда. Що ж, місіс Сент-Клер, хмари розвіюються, хоч я й не можу ще сказати, що небезпека минула.
— Але він має бути живий, містере Холмсе!
— Якщо це не спритна підробка, щоб збити нас зі сліду. Перстень врешті-решт ні про що не свідчить. Перстень могли в нього відібрати.
— Ні, ні, це його, його власний почерк!
— Добре. А якщо, наприклад, листа написано в понеділок, а відіслано сьогодні?
— Це можливо.
— А за цей час багато чого могло статися.
— О, не позбавляйте мене надії, містере Холмсе. Я знаю, що з ним усе гаразд. Ми обоє такі близькі, що я одразу відчула б, якби з ним сталося лихо. Того самого дня, коли я бачила його востаннє, він у спальні порізав палець, і я одразу кинулася до нього з їдальні, бо почула, що з ним щось скоїлося. Невже ви думаєте, що я не відала б про його смерть, якщо відчуваю навіть такі дрібниці?
— Я добре знаю, що жіноче чуття часом цінніше за будь-які логічні висновки. Цей лист теж, здається, якнайкраще свідчить про те, що ви маєте рацію. Але якщо ваш чоловік живий і може писати листи, чому він не повертається до вас?
— Не знаю. Це щось неймовірне.
— А в понеділок, від’їжджаючи, він нічого вам не казав?
— Ні.
— І ви здивувалися, побачивши його на Свондам-Лейн?
— Так, дуже.
— Вікно було відчинене?
— Так.
— Він міг покликати вас із вікна?
— Міг.
— Але він, як я зрозумів, вигукнув лише щось недоладне?
— Так.
— Він волав рятунку, як вам здалося?
— Так. Він вимахував руками.
— А може, то був вигук здивування? Він сплеснув руками з несподіванки, що бачить вас?
— Може, й так.
— І вам здалося, що його відтягли назад?
— Він зник так раптово...
— Він міг просто відскочити. Ви більш нікого не бачили в тій кімнаті?
— Ні, хоча цей страховидний жебрак зізнався, що був там, а матрос стояв унизу, біля сходів.
— Саме так. Ваш чоловік, якщо ви встигли помітити, був одягнений як завжди?
— Так, але на ньому не було комірця й краватки. Я добре бачила його голу шию.
— Чи згадував він коли-небудь у розмові з вами Свондам-Лейн?
— Ніколи.
— А чи не помічали ви, щоб він курив опій?
— Ніколи.
— Дякую, місіс Сент-Клер. Це основні деталі, які я хотів прояснити до кінця. Тепер ми підвечеряємо й ляжемо спати, бо завтра на нас, можливо, чекає важкий день.
Нам віддали велику, затишну кімнату з двома ліжками, і я швидко ліг, бо вся ця ніч, повна пригод, утомила мене. Але Шерлок Холмс був такою людиною, що ладна, розв’язуючи загадку, не спати цілісінькі дні або й тижні — розмірковувати, порівнювати факти, розглядати справу з кількох точок зору, аж поки не вдасться або впоратися з нею, або переконатися, що таким чином її не здолати. Я зрозумів, що він і зараз ладен просидіти без сну цілу ніч. Він скинув піджак і жилет, надяг просторий синій халат і взявся складати докупи подушки з ліжка й крісел. Спорудивши з них щось на кшталт східного дивана, він умостився на ньому, схрестивши ноги й поклавши перед собою пачку дешевого тютюну та коробочку сірників. У тьмяному світлі лампи я бачив, як він сидить там із старою вересовою люлькою в роті, в хмарах сизого диму, байдуже втупившись очима в стелю, мовчазний, нерухомий; лампа освітлювала його суворе орлине обличчя. Так сидів він, коли я засинав, і так само сидів він, коли я прокинувся від несподіваного його вигуку й побачив, що вся кімната осяяна літнім сонцем. Люлька й досі стирчала в нього в роті, кімната була повна тютюнового туману, а від пачки тютюну, яку я бачив увечері, не зосталося ні крихти.
— Прокинулися, Ватсоне? — спитав він.
— Так.
— Хочете проїхатися?
— З радістю.
— Тоді вдягайтеся. У домі ще ніхто не проснувся, але я знаю, де спить конюх, і ми зараз матимемо коляску.
Говорячи це, він усміхався, очі його блищали, й він нітрохи не був схожий на ту похмуру, замислену людину, яку я бачив увечері.
Одягаючись, я позирнув на годинник. Нічого дивного не було, що всі ще спали; було двадцять п’ять хвилин по четвертій. Тільки-но я одягся, як повернувся Холмс із звісткою, що хлопець уже запряг коня.
— Хочу перевірити одне невеличке припущення, — мовив він, узуваючи сільські шкіряні чоботи. — Здається, Ватсоне, що зараз ви бачите перед собою одного з найбільших дурнів у Європі. Мені слід було б дати такого стусана, щоб я летів аж до Черинґ-Кросу. Але тепер, гадаю, в мене є ключ до цієї загадки.
— Де ж він?
— У ванній, — відповів Холмс. — О, ні, я не жартую, — провадив він далі, помітивши мій недовірливий погляд. — Я вже був там, узяв ключ і сховав у цей саквояж. їдьмо, друже, й подивімося, чи підійде він до замка.
Ми зійшли вниз, намагаючись ступати якнайтихіше, і вийшли у двір, залитий яскравим вранішнім сонцем. Біля воріт уже стояла коляска; напіводягнений хлопець-конюх тримав запряженого коня за вудила. Ми скочили в коляску й помчали лондонським шляхом. Зрідка ми переганяли сільські вози, що везли до столиці городину; але в довколишніх віллах було тихо й порожньо, немов у якомусь зачарованому місті.
— З певного погляду ця справа — найзагадковіша, — мовив Холмс, пускаючи коня чвалом. — Правду кажучи, я був сліпий, наче кріт, але краще вже порозумнішати пізно, аніж ніколи.
У вікнах міських будинків уже з’являлися сонні обличчя, коли ми в’їхали до Лондона з боку Суррею. Перетнувши річку мостом Ватерлоо, ми помчали по Велінґтон-стріт і, різко звернувши праворуч, опинилися на Бав-стріт. Шерлока Холмса добре знали в управлінні поліції, й два констеблі біля дверей віддали йому честь. Один з них схопив коня за вудила, а другий повів нас усередину приміщення.
— Хто сьогодні чергує? — спитав Холмс.