Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

* * *
 
 
Я ні про що не згадую. Я є.
 
Знамення протоімені – криниці —
 
Гулкі, простоволосі, темнолиці —
 
З джерел і надр отримують своє.
 
Знання і сни – як дотики. В ковтку
 
Води – тінистість іншого напою.
 
Тож не спиняй, не спи мене рукою —
 
Я все одно впадатиму в ріку.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Незримий, як зозулина провина,
 
Іде годинник – швидше, аніж час.
 
Минає ніч, як світу половина,
 
І тінню проминає нас – крізь нас.
 
А той, що вічно відчиняє двері,
 
Предивний птах з незапахом землі,
 
Зненацька проступає на папері
 
Зі струпами на кожному крилі.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Сухі монастирі порожніх гнізд
 
Були як зорі, скинуті із неба.
 
Тривав великий журавлиний піст —
 
І наставала радості потреба.
 
Ти міг лиш чути – бачити не міг:
 
Монахи з протрухлявілих шпаківень
 
Молились, щоби випав перший сніг
 
У ніч, коли озветься сьомий півень.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Клинопис на корі – і прожилки, і жили —
 
Неначе сіра сіль, облизана на скін.
 
Живих кленових риб червоне й срібно-біле —
 
Невловне і летке. І сонце – навздогін.
 
Я вся на їх губах, неросяна краплина, —
 
Тоненька мимохіть, прозора крадькома.
 
Відчалюють човни, як сказано в хвилинах.
 
Їм дихає в сліди зіщулена пітьма.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Прозорі речі простору прозрінь,
 
Де тіні тінь наскрізь проймає воду.
 
Мов камінь – янь. І наче іній – інь.
 
Я геть інакше вистраждав свободу,
 
Ніж решта тих, що у мені, що я.
 
Хоч кожне «я» запитує про Бога.
 
Не блискавка, а річки течія.
 
Не істина, а імені дорога.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Діаманти суцвіть у короні князівни броду.
 
Я вдихаю повітря – навіть кроки проміння повні.
 
Ти триваєш, як бог, твориш землю і твориш воду
 
У долонях, з яких я спиваю суничні повені.
 
У небесних озерах стрибають між хмар зайчата,
 
Полохливі й нестримні в царствах, де все можливо.
 
Я між ними – одна із сущих, і я крилата.
 
І безмежна, як світ. І безмежно жива – як диво.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Складало крила дерево у сніг —
 
А я тобі не вірила до ранку.
 
І поцілунки нас збивали з ніг,
 
Лишаючись слідами біля ґанку.
 
Тихесенько заходило у дім
 
Повітря – й ворушилося під ліжком.
 
І усміхалась оком золотим
 
Маленька чорна стронцієва кішка.
 
Тремтіли тіні, ніби наші – ті —
 
Залежали від дотику до тіла.
 
І золотіли інші – золоті —
 
Яким зима довищенту зотліла.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Архангели, що випадають з крил, —
 
То перша спроба перепрочитання
 
Простоволосих вершників з могил,
 
Яким межа відкрилася остання.
 
В снігах лежать скрижальні письмена,
 
А на снігах – сліди від ніг і палиць.
 
І легко забувається війна,
 
Хоч чорні круки ще недоблукались,
 
Йдучи за сонцем і супроти зір,
 
Жируючи за табуном на паші,
 
Німіє звір, бо розуміє звір,
 
Що кожна кров впаде у душі наші.
 
Вогнями в ніч вгризаються міста.
 
Спустошені прибулими знізвідки.
 
Їх кінцесвітні спрага й нагота
 
Є одкровенням про пришестя Свідка.
 
 
2002
 
* * *
 
 
У землю увійди – і так собі заплач,
 
Як плакав немовлям, коли не стало лона.
 
Хай котиться душа, немов ґумовий м’яч.
 
Трава збагне печаль – і зробиться солона,
 
Заплутає сліди земних твоїх ходінь
 
Вкоріненим у ґрунт, просоченим у камінь.
 
Тавро вросте в чоло – густе, як світлотінь.
 
А ти усім прости – і ухопись руками
 
За ниточку тонку, за теплий промінець,
 
Нічого, окрім книг, не залишивши в хаті.
 
Я знаю майже все про темний твій кінець.
 
У нас одна ціна за сяйво благодаті.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Я спіткаю тебе не при камені – на траві.
 
Хай роса аж до ранку медами між нами міситься.
 
Вісті й істини дві у вужа живуть в голові,
 
Нас же двоє несмерклих із темного боку місяця.
 
Я спіткаю тебе. Не печалься, що мало встиг.
 
То покутна ціна утеклого з небосхилу.
 
Ми надкусимо хліб і зап’ємо вином. Ти з тих
 
Хто дає імена речам – і втрачає силу.
 
 
2002
 
* * *
 
 
Мені з передсвіту дано і наречено див.
 
Ходила водою – і в лід замовлянням вертала.
 
Ти ж бачив лиш жінку – і довго за мною блудив,
 
Щоб я із непам’яті пам’ять тобі відшептала.
 
……………………………………………………
 
І вибрав не царства без ліку, а жменю піску:
 
У чистому полі мати коня і вітер.
 
……………………………………………………
 
І скресла дорога – і перемінилась в ріку.
 
……………………………………………………
 
А смерть – це коли вилити душу з відер.
 
 
2002
 
* * *

Купить полную версию книги