Метаморфози. 10 українських поетів останніх 10 років

Ознакомительный фрагмент.
* * *
  Я брав за живе,
 я служив у вдв,
 перегонив через Чехію побиті беемве.
 В мене віза германська,
 віра християнська,
 тьолка із Антверпена й партнери із Бердянська.
 
  Податковий прес,
 бізнесoвий інтерес,
 поморочені розборки з чуваками з мчс.
 Депозити в банках
 на підроблених бланках.
 Хтось сидить на Біблії, хтось сидить на транках.
 
  Сніг на гілках,
 імена в записниках,
 після всього залишається три штуки на руках.
 Пробити по базі
 номери на камазі
 і валити до Берліна з пересадкою у Празі.
 
  Нічні прогони,
 залізничні перегони,
 два п’яних капітана з міністерства оборони.
 Рвались до бою,
 потім бились між собою.
 Цікаво, хто їм довіряє їхню табельну зброю?
 
  Кров на траві,
 шита рана по брові,
 дві навиліт вогнепальні і чотири ножові.
 З прохідних дворів
 від місцевих оперів
 до гарячих горизонтів і південних морів.
 
  Поштові пакунки,
 можливі порятунки,
 мінтовські понти, заморожені рахунки,
 рвані берці,
 родичі в Америці —
 спробуй прожити з чесної комерції.
 
 
* * *
  Кожного разу, коли вони зустрічалися,
 коли сварилися і сперечалися,
 все перекочувалося і не закінчувалось,
 і кожного разу повітря засвічувалось,
 з очей виганяючи найменший сумнів,
 і історія їхніх дивних стосунків
 не мала продовження і жодного змісту,
 але варта того, щоби її розповісти.
 
  Коли вони втомлювалися і поверталися,
 коли вивітрювалися і не віталися,
 боролися вперто зі своїми видіннями,
 і говорили тільки з псами і тінями,
 вони трималися болю і відчаю,
 знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
 понівеченою, північною ніжністю
 можна посперечатися з вічністю.
 
  І коли їх вчергове ламало і кидало,
 і планети над ними пливли розхитано,
 коли їх знаходили ранками тихими,
 відслідковуючи їхнє дихання,
 вони зупинялися в мороці теплому
 й освітлювали навколишню темряву
 зірками, сигналками й сірниками,
 переплітаючись язиками.
 
  І кожного разу, коли їх відспівували,
 відстрілювали і хором підспівували,
 ніби життя кримінальних ангелів
 вичитували з церковних Євангеліїв,
 переповідали їхню історію,
 темну, спотворену і нескорену,
 переписану,
 недоговорену,
 ними самими
 вкотре повторену.
 
 
* * *
  Це і є життя —
 її серцебиття,
 її медичні картки,
 її проїзні квитки,
 кожна з її речей,
 фарба довкола очей,
 час, який минає,
 коли вона засинає.
 
  Це й була боротьба —
 чорна скашна труба,
 братні хрипкі баси,
 вимотані голоси,
 вересневі міста,
 вся її гіркота,
 терпкість, яка зникає,
 коли вона замовкає.
 
  Коли стирає листи,
 залишає пости,
 падає в ліжко своє.
 Коли усе, що є:
 подорожні мішки,
 бібліотечні книжки,
 бите армійське взуття —
 це і є життя,
 
  коли застуда стара,
 коли вона завмира
 і говорить: стривай,
 давай пізніше, давай
 іншим разом, бери
 випалені прапори,
 які я сама несу,
 в нас ще стільки часу.
 
  В неї місяць в руці,
 змії в рюкзаці,
 співи в голові —
 злагоджені,
 хорові.
 
 
* * *
  Колись вона жила в цьому будинку
 і поверталася серед ночі додому,
 минала школу і трамвайну зупинку,
 яку перенесли кілька років потому.
 
  Коли була зима й вона не мала роботи,
 сусіди бачили, як вона сидить і читає,
 дивлячись на засніжені дахи напроти,
 схожі на рисові поля в Західному Китаї.
 
  А влітку, коли приходили ранки
 і зливи стягувались і виливалися,
 у барі внизу юні американки
 пронизливо співали і цілувалися.
 
  Цілування було безкінечно довге,
 співали вони жагуче й фальшиво.
 Я сподіваюсь, їй тут завжди було добре,
 не було порожньо і не було паршиво.
 
  Сподіваюсь, усі ці безнадійні поети,
 що постійно тут крутяться в тузі й бентезі,
 хоча би іноді позичали їй сигарети
 і присвячували свої жахливі поезії.
 
 
* * *
  Схожі на озера країни, в яких ми жили,
 стоять за нашими спинами,
 в нашому щільному минулому.
 Що лишається тобі від озера?
 Лишаються крига й туман, сплески води,
 голоси та відлуння
 в ранковій тиші.
 
  Ми жили в цих містах, ми пам’ятаємо ці країни,
 ми бачили, як вони змінювались, і хотіли,
 аби вони змінювались на краще.
 За нашими голосами можна було дізнатись,
 де обривається берег.
 
  Лишаються тіні дерев і перехожих,
 лишаються довгі зелені водорості.
 Лишається світло, на яке озираєшся,
 навіть коли його зовсім
 не видно.
Перейти к странице:
Предыдущая страница
Следующая страница