Слово після страти

За двадцять п’ять днів тут нічого не змінилося. Усе було таким же, як і в день, коли мене привезли сюди: несамовита спека, сморід, подих смерті. Як і тоді, над табором кружляли чорні сніжинки — то з труби крематорію летіла пухнаста жирна сажа, вкриваючи все довкола чорним саваном смерті.
Ніщо не змінилося. Змінився тільки я. Освенцім вим’яв із мене сирицю, завдяки друзям-підпільникам я став морально і фізично загартованим гефтлінгом, готовим до будь-яких випробувань. Я пройшов велику школу боротьби і страждань і став зовсім іншим.
Колона машин вийшла на шосе, по якому двадцять п’ять днів тому нас привезли в Освенцім. Тоді мене вразили тисячі людей у смугастих арештантських робах. Вони стояли по коліна в болоті і в шаленому темпі копали водостічні канави. І сьогодні я побачив обабіч дороги тисячі людей у смугастих робах. Тільки вони вже не стояли, а сиділи на колінах. В руках у них були важкі сталеві молотки. В’язні піднімали й опускали їх на каміння, яке вони розбивали на щебінь. З-під тисяч молотків летіли іскри. Мені здалося, що то були іскри великої ненависті. «Рано чи пізно,— подумав я,— ті іскри спопелять кривавий фашизм...»
1950-1970 рр.