Динамо Харків. Вибрані вірші

1999
  
«Навіть якби ти покинула ті місця…»
 
 
 
Навіть якби ти покинула ті місця,
 
в яких народилась і де лишалась чекати,
 
де формувались риси твого лиця
 
і починались географічні карти,
 
 
 
навіть якби ти вживала чужі слова,
 
торкалась чужих плечей і чужих простирадел,
 
і навіть звідтіль, куди мало хто заплива,
 
не поверталась, хоч хто би тобі не радив,
 
 
 
навіть якби ти тікала від власних слідів,
 
від власних снігів на подвір’ї і сонця в ринвах,
 
якби уникала присмерків і холодів,
 
приспавши чужих кошенят на своїх колінах,
 
 
 
ти би примчала, всупереч всім листам,
 
назад — де високі дими і гарячі стіни,
 
напевне знаючи, що навіть там
 
ти його не зустрінеш.
 
 
2000
  
Петеу
 
 
ця молодість початку дев’яностих
 
н. ф.
 
 
 
щасливо — говорять вони — до наступного року
 
господь копається в давніх блокнотах
 
з якими постійно має мороку
 
знаходить у списку твоїх знайомих вагається омина
 
й викреслює їх імена
 
 
 
щасливо жовта цегляна дорого
 
хто мав дійти той дійшов
 
ця вузькоколійка дитячої пам’яті ніби на диханні шов
 
рік починається смертями друзів і зупинившись в очах
 
лишає снайперські мітки
 
на душах і на речах
 
 
 
швидкі саламандри світла сарана олівців
 
щасливо дістатися ти говориш
 
що б не було на тому кінці
 
безумні іспити школа життя трахане петеу
 
сонце випалює вимотану траву
 
 
 
добрі часи погані часи — вони залишали шанс
 
коли ти грівсь на шкільних подвір’ях
 
й виригував палений польський шнапс
 
коли всі ці зими і стіни і сосни і тиша така навкруги
 
що чути навіть як дихають в небі птахи
 
 
 
мудрість речей якої стане як її не витрачай
 
тінейджерські зіткнення в кінотеатрах
 
вуличний секс фасований чай
 
скільки утіх і всіляких затій пропонувало життя
 
і що цікаво — на кожну була стаття
 
 
 
скільки муті в дитячих серцях особливо вночі
 
школа яка не навчила нічому
 
і час що нічому також не навчив
 
і я гадаю — вічна марното адже ця лажа трива
 
і добираю слова:
 
 
 
поразки завжди забуваються наче біль
 
важко бути героєм коли це не коштує жодних зусиль
 
складно з’їжджати зі сленгу коли у кров здираєш язик
 
якщо ти звичайно не звик
 
 
 
тому щасливо кажу я небіжчику просто в пітьму
 
коли українець прийде до бога я знаю що саме він
 
скаже йому
 
 
 
він скаже богові знаєш док
 
мене не кличе твоя труба
 
якщо я весь час боровся з собою
 
хто сказав що це боротьба
 
 
 
всі ці підлітки такі беззахисні проти років
 
і їхні серця тверді наче грифель
 
та разом з тим наче грифель крихкі
 
і тільки й лишається слухати зиму що звідкись та нависа
 
і пластиковою запальничкою прогрівать небеса
 
 
  
«якщо ти надумаєш їхати з цього міста…»
 
 
 
якщо ти надумаєш їхати з цього міста
 
ніби апостол чи добрий нігерський пастор
 
вистукуючи пальцями по словнику
 
хвилюючись зазираючи до нього щомиті
 
шліфуючи гострі камінчики
 
з вервиці складнопідрядних речень
 
в гарячих морських каютах
 
в вагонах середнього класу
 
 
 
місто з якого ти щойно емігрував
 
наче стіна якої не мурував
 
наше з тобою дитинство старі гаражі
 
труби розбомбленої водостанції
 
офіцерські швейцарські ножі
 
еміграція камандір це довга тривала путь
 
не буде туману в душі і російських літер в газетах
 
 
 
в европі циклон починається і трива
 
мюнхенські турки готуються до різдва
 
в цій не найзеленішій із країн
 
вони кочують родинами на вікенд
 
бачать ранковий сніг за вікнами електричок
 
й господній цілунок лягає на їхні серця і наплічники
 
 
 
ірландський студент — юний прихильник ІРА
 
життя для якого рулетка а світ діра
 
святковий дублін теплі в’язані светри
 
кренберіс в плеєрі кмин і тютюн на столі
 
ці ангели тероризму завжди навколо тебе
 
їхній заселений простір
 
їхній святий миколай
 
їхні контрацептиви в туалетах на автозаправках
 
 
 
я буду молитись за тебе і твій маршрут
 
за твій страховий поліс і скати вантажних машин
 
за воду в холодних ріках і листя яке вже палять
 
за все що ти тут забув
 
і що забуваєш тепер
 
де б ти врешті не був
 
за все що забудеш потім
 
та найголовніше — за пам’ять твою за пам’ять
 
 
2000
  
«вона ще не виросла і не втратила голову…» 
 
 
 
вона ще не виросла і не втратила голову
 
від чорної музики у власних зап’ястях
 
і світло з небес і початки голоду
 
в її долонях будуть за щастя
 
 
 
вона ще не падала на мокрі матраци
 
і в кров її не вливався поспіх
 
і ще не блукала південними трасами
 
худоба — таврована мов плацкартна постіль
 
 
 
ні болю в легенях ні решти блиску
 
в темній траві без кінця і міри
 
й гарячі квіти високого тиску
 
не росли на відкритих ділянках шкіри
 
 
 
і друзі на станціях і ріки в селищах
 
дбають про свій подорожній статок
 
і одяг випалюється на сонці все ще
 
вірно тримаючись її лопаток
 
 
 
вона ще не може просто померти
 
зализує рани наче конверти
 
чистить зуби мов табельну зброю
 
і засинає поруч з тобою