Динамо Харків. Вибрані вірші
Часть 21 из 29 Информация о книге
2002
Жінка за тридцять доларів
Зима обступила місто,для тих, хто тягається від самого ранкубез жодних справ,не найкраща пора.Біси і пияки розбіглися по вокзалах,гріються в кабінках для фотографування,не виходять назовні.Ці небеса в розширених алкоголемзіницях підлітків, їхній голос, що завмирає,коли вони говорять про жінок —як вони п’ють червоне вино,як вони роздягаються, як вони знічено плачуть,розмазуючи гарячу помаду по одягу і серветках.Життя тобі дістанеться рівно стільки,скільки ти зумієш зігрітивласним подихом і долонями —сніг над рікоюі рештки тютюну й цукру в помешканні,і я зможу завжди сказати:бувай, дівчинко,країна, в якій я живу,можливо саме тому і не розвалилась,що в ній іще кілька людейлюблять одне одного — без істерикиі презервативів, простоперемовляються якимись словами,зустрічаються десь на вулиці,навіть не знаючи до пуття,де ці жінки п’ють своє червоне вино,де вони прокидаються, а потому знічено плачуть,розмазуючи гарячу помаду по шкірі і по серветках.Ти дивитимешся на світ за своїми вікнами,на світ з усіма небесами, що пливуть його поверхнею,і думатимеш,що навіть якщо вони зможутьперезимувати і цього разу,що вони робитимуть зі своєю морокою? —адже так чи інакше від нас залежить так мало,життя, знай собі, триває без кінця і початку,і по кожній великій любовізалишаються порожнізали очікування.2002
Алкоголь
Зелена вода річок зупиняється в теплих руслах,риби, мов дирижаблі, розганяють планктоні змучені птахолови намагаються впійматикожне слово.Міцно тримай у руках кольорове ганчір’я і скотч,якими стягнуто різані вени нашого героїчного часу.Колись нарешті вимкнеш це радіо,звикаючи до неї, звикаючи до її дихання,і вона, вдягнувши твою футболку,принесе тобі серед ночі води.На літній терасі горнята з рештками чаюзаливаються зливою, наповнюються недопалками,у нас із тобою спільна застуда,у нас із тобою довгі розмови —ти не помічаєш ранкових дощів, пізно лягаючи спатиі так само пізно прокидаючись,я пишу вірші про те, як я люблюцю жінку і як я вигадуювсе нові і нові слова,лише б їй про цене сказати.2002
Балади про війну і відбудову
2001
Іммігрант зонг
немає нічого тривалішого за ці речінемає нічого ріднішого за ці мукина виїзді з міста сніг ляже на плечіторкнувшись йому лиця наче жіночі рукидорогою перегоном котиться поїзд на західплачуть губні гармонії з адресами сірникамиплач повоєнна європо хай будуть тобі мов закидсумні чоловічі бари набиті мандрівникамибо він уже не повернеться навіть коли захочевода усіх океанів йому вимиває очібо він не приїде назад і що з нього можна взятисеред блаженної пам’яті червоних п’ятдесятихокрім готичних контурів завчених ним абетококрім гранат і листівок окрім птахів таблетокпам’ять про нього дбає пам’ять рахує лічитьв одну й ту саму ріку снаряд не влучає двічівулиця затихає здригаються пальці посудсмирення втрапляє в тіло мов пробиває вістрямколи приходить смерть коли зостається осадколи останнє ім’я видихуєш разом з повітрямбо смерть наче білий цукор обліплює зуби ясназі смертю приходить терпіння спускається і даєтьсяі починається тиша тиша раптова вчаснав якій не чути нічого навіть власного серця1999
Кінець української силабо-тоніки
в цьому будинку вони колись і жилибачиш ось там на рамах ще рештки червоної фарбилущаться з тих часів хтось вигадав їх поселитив одному домі щоб чути було дихання в передпокояхдихання вітру структуру страху коли тидивишся на подвір’яде військові кладуть асфальті саджають сосниїх виводили серед ночі зганяючи сниз їхніх плечей наче щурів з підвіконнясірі сорочки на них просякали потомі в тілах їхніх стояла жовта сечамов контрабандатим хто виводив подобався запах нічного життяїхня сіра білизна що набрякала від збудженняїхні жінки що розмазували по обличчюсліди переляку і макіяжна розі стояв кіоск і там нагрівавсь лимонадлипкі фіолетові краплі сиропу стягували шкіруналипали на пальцях і в куточках устобтяжені бджоли торкались хвостами одягу і повікі тінь від будинку підповзала до ніг мовби велика водаскоріше б додому зачиняючи щільно дверіна чорний замок на ланцюжок на засувслухати як нишпорить вітер в двернихмеханізмах і під вилицямислухати як калатає сонцеу незашторених вікнахїх виводилишвидко заганяючи з вулиців нутрощі чорних автомобілівтак що деякий час вони ще дихали тим киснемкиснем будинку тамуючи його в шлункунамагаючись не випускати з себе ні краплі свободині краплі істерикитоді коли ти захочеш розподілити слована ті що хоч раз вживав і ті яких не торкавсяти мусиш відчути цю тишу яка розриванічну серцевину — вимучена кругова —кожного разу скільки б сюди не вертавсятому що колись давно шматки гарячих лексемхолонули тут в ротах забиваючись страхомі той чоловік із обважнілим лицемз чорним записником і простим олівцемлишав по собі тільки тишу що падала мертвим птахомпросто існує такий різновид спорудв яких ця остання межа особливо похмураде надто неглибоко пекло і русла підземних рудде час виступає ніби вугілля крізь ґрунтде починається смерть і кінчається література