Динамо Харків. Вибрані вірші

2013
  
«Пливи, рибо, пливи…»
 
 
 
Пливи, рибо, пливи —
 
ось твої острови,
 
ось твоя трава,
 
ось твоя стернова:
 
править твій маршрут,
 
шиє тобі парашут,
 
пасе тебе в глибині
 
при своєму стерні.
 
 
 
Коли зелені зірки
 
падають в гирло ріки,
 
тоді твоя стернова
 
промовляє слова:
 
це ось — мої сни,
 
це — рибальські човни,
 
це — ніч, це — течія,
 
це — смерть, певно, моя.
 
 
 
Життя — це тиша й сміх.
 
Його стане на всіх.
 
Його вистачить всім —
 
всім коханням моїм.
 
Тому лети, рибо, лети —
 
я знаю всі мости,
 
знаю всі маяки,
 
роблю все навпаки.
 
 
 
Лише твої слова,
 
лише таємниці й дива,
 
лише сповідь і піст
 
в одному з портових міст.
 
Кохай, рибо, кохай,
 
хай безнадійно, хай,
 
хай без жодних надій —
 
радій, рибо, радій.
 
 
 
Любов варта всього —
 
варта болю твого,
 
варта твоїх розлук,
 
варта відрази й мук,
 
псячого злого виття,
 
шаленства та милосердь.
 
Варта навіть життя.
 
Не кажучи вже про смерть.
 
 
2013
  
Вогнепальні й ножові
 
2012
   
«Кожного разу, коли вони зустрічалися…»
 
 
 
Кожного разу, коли вони зустрічалися,
 
коли сварилися і сперечалися,
 
все перекочувалося і не закінчувалось,
 
і кожного разу повітря засвічувалось,
 
з очей виганяючи найменший сумнів,
 
і історія їхніх дивних стосунків
 
не мала продовження і жодного змісту,
 
але варта того, щоби її розповісти.
 
 
 
Коли вони втомлювалися і поверталися,
 
коли вивітрювалися і не віталися,
 
боролися вперто зі своїми видіннями,
 
і говорили тільки з псами і тінями,
 
вони трималися болю і відчаю,
 
знаючи, що тільки їхньою вбивчою,
 
понівеченою, північною ніжністю
 
можна посперечатися з вічністю.
 
 
 
І коли їх вчергове ламало і кидало,
 
і планети над ними пливли розхитано,
 
коли їх знаходили ранками тихими,
 
відслідковуючи їхнє дихання,
 
вони зупинялися в мороці теплому
 
й освітлювали навколишню темряву
 
зірками, сигналками й сірниками,
 
переплітаючись язиками.
 
 
 
І кожного разу, коли їх відспівували,
 
відстрілювали і хором підспівували,
 
ніби життя кримінальних ангелів
 
вичитували з церковних євангеліїв,
 
переповідали їхню історію,
 
темну, спотворену і нескорену,
 
переписану,
 
недоговорену,
 
ними самими
 
вкотре повторену.
 
 
2009
  
«Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму…»
 
 
 
Ми приїхали поночі, рухаючись крізь пітьму,
 
караваном із трьох позашляховиків,
 
обійшли перевал, що лежав у густому диму
 
і прострілювався одним із піхотних полків.
 
 
 
На подвір’ї було вже чути сусідів та їхню рідню,
 
і в морозне повітря здіймалася анаша,
 
і похмурі бійці грілися коло вогню,
 
набиваючи навчено запасні ріжки з калаша.
 
 
 
У кімнаті стояли жінки — юні й старі.
 
Щойно ми увійшли, вони відступили вбік,
 
і тримали в руках військові тяжкі ліхтарі,
 
розганяючи тіні з вилиць і темних повік.
 
 
 
Капітан промовив: Маріє, усі шляхи,
 
що вели сюди, всі дороги й стежки,
 
нині світяться в темряві, й втомлені пастухи
 
ними вперто бредуть, переносячи ковдри й мішки.
 
 
 
Всі потоки, Маріє, всі побережжя морів,
 
перестуджені, мовби горла малих дітей,
 
нині срібно горять, і навіть сузір’я вгорі
 
загусають повільно відлунням добрих вістей.
 
 
 
Твій малий, коли виросте, знатиме всі слова,
 
що лише існують, він зможе назвати все,
 
в ньому буде наша печаль і наша злість больова,
 
що заводить нас, єднає нас і несе.
 
 
 
Його будуть слухати звірі, птахи і вужі,
 
йому стане любові, щоби завжди стерегти
 
перехоплені нами колони та вантажі,
 
контрольовані нами долини, висоти й мости.
 
 
 
Адже доки діти народжуються від нас,
 
доки вони ростуть на нашій землі,
 
доти є кому битись за кожну з пристріляних трас,
 
доти є ким поповнити лави — невтомні й злі.
 
 
 
Доки духи й померлі приходять до нас сюди,
 
нас не стримає жоден Спаситель і жоден Аллах.
 
Все минуще, сестро, вічні лише сліди
 
від шрапнелі та куль на наших чорних тілах.
 
 
 
Хай малий сприймає помсти науку важку,
 
хай навчається справі та поміж нас росте, —
 
капітан покопався у похідному мішку
 
і поклав до ліжка старий заводський ТТ.
 
 
 
І тоді ми всі, ті, хто стояв за ним,
 
почали діставати ножі, амулети й прути,
 
хтось поклав наваху з руків’ям твердим і міцним,
 
й відійшов назад, щоб інші могли підійти.
 
 
 
Там уже лежало золото і килими,
 
порцеляна, бронза й купа теплих речей,
 
і стояло за вікнами небо чорне зими,
 
і дими підіймалися в нього з сільських печей.
 
 
 
І одна з жінок, із ліхтарем у руці,
 
наче відьма з місяцем, вийшла в глибокі сніги,
 
і за нею рушали всі пастухи та бійці,
 
і ступали снігом, ніби не мали ваги.