Динамо Харків. Вибрані вірші

2004
  
Океани
 
 
 
Це відчуття, ніби раптом з’явилось багато води,
 
мабуть, тому, що кожен сніг має рухи і запахи океану,
 
з’являється присутність великого в твоєму житті;
 
все було створено з урахуванням твого серцебиття,
 
недаремно ці хвилі, непроявлені і непочуті,
 
повертаються в бік населення.
 
 
 
Ніби не втримуючись на відведених
 
для них територіях, вони в якусь мить
 
забігають всього лише на хвилину у сновидіння,
 
як діти вбігають в батьківські спальні.
 
І навіть якщо їх не видно, це ще
 
не значить, що їх насправді не видно.
 
 
 
Та частина життя,
 
яку називають життям,
 
ніколи б не вмістила в собі такої кількості звуків.
 
Ти говориш — тиша, знаючи, що тиша це і є те,
 
чого ти не можеш почути.
 
 
 
Є підвали,
 
і є дахи,
 
і десь між ними заховано океан; і все, що бачиш —
 
мокрі зимові дерева, ріки
 
й трава,
 
котра в своєму світі є чимось таким,
 
чим в нашому світі є радість або прощання.
 
 
 
І ось тоді, починаючись ближче до ранку,
 
вони приходять і зупиняються зовсім поруч,
 
ніби хтось проводить ножем поруч із обличчям,
 
або пробиває механічною друкнею літери
 
                   зі зворотнього боку,
 
теплою кров’ю по обгортковому паперу,
 
і птах за вікном перелітає так повільно,
 
що доки його видно,
 
я встигаю вписати потрібні слова,
 
і навіть встигаю їх викреслити.
 
 
2004
  
Історія культури початку століття
 
2003
   
Історія культури початку століття
 
 
 
Ти відпишеш іще сьогодні, торкаючись теплих літер,
 
перебираючи їх у темряві, плутаючи приголосні
 
з голосними, як друкарка в старій варшавській конторі.
 
Важкі стільники письма
 
вже тьмяніють тим золотом, із якого сотається мова.
 
Пиши, лише не спиняйся,
 
продруковуй ці білі пустоти, протоптуй німий чорнотроп.
 
Ніхто не повернеться з довгих нічних блукань,
 
і забуті всіма слимаки помиратимуть в мокрій траві.
 
 
 
В білих снігах, ніби в серветках, лежить Центральна Європа.
 
Я завжди вірив лінивій циганській пластичності,
 
бо не кожному випадає цей затяганий шеляг.
 
Якби ти подивилася в їхні паспорти,
 
що пахнуть гірчицею і шафраном,
 
якби ти почула їхні розбиті акордеони,
 
що відгонять шкірою і арабськими спеціями, —
 
вони говорять, що коли ти їдеш — куди б ти не їхала —
 
ти лише віддаляєшся і ніколи не будеш ближче, ніж є;
 
коли мовкне спів старих грамофонів,
 
з них витікає мастило,
 
наче томат із пробитих бляшанок
 
з-під супу.
 
 
 
Не за цими дверима, не в пропалених сонцем містах
 
розривається кожного ранку натруджене серце епохи.
 
Час і справді проходить, але він проходить
 
так близько, що ти, придивившись,
 
уже розрізняєш його обважнілі волокна,
 
і повторюєш пошепки почуті від нього речення,
 
наче хочеш, щоб потім, колись, впізнавши твій голос,
 
можна було сказати —
 
так поставала епоха,
 
так вона розверталась — важко, як бомбовоз,
 
залишаючи згаслі планети і перевантажені комутатори,
 
розганяючи з плавнів диких качок,
 
які, розлітаючись, перекрикують
 
вантажників,
 
бога,
 
баржі.
 
 
 
Вибираючи курс навчання, поміж інших речей
 
ти би мала дізнатись —
 
                    насправді культура початку століття
 
вже відтиснулась венами на твоїй повільній руці,
 
закорінилась в зламах твого цупкого волосся,
 
перехопленого недбало на вітрі,
 
                     розвіяного над пальцями,
 
ніби струмені теплої води над рукомийником,
 
ніби глиняні кольорові намиста над горнятами
 
і попільницями,
 
ніби довге осіннє небо
 
над кукурудзяним полем.
 
 
2001
  
Продажні поети 60-х
 
 
 
Продажні поети 60-х мали б тішитись,
 
що все закінчилось так успішно;
 
адже скільки було небезпек,
 
а бач — вижили, повернули кредити,
 
хіба що бойові рани
 
нитимуть під час циклонів,
 
ніби під час місячних.
 
 
 
Продажні поети 60-х возять за собою
 
великі валізи із жовтої штучної шкіри;
 
зупиняючись в готелях,
 
вони притримують слухавку плечем, наче скрипку,
 
а на їхніх валізах рясніють рекламні наклейки.
 
В’єтконг, дівчинко, це і є наше колективне підсвідоме.
 
Що тобі до мене? — легко викинеш м’яту візитку.
 
Однією візою в паспорті більше,
 
однією менше.
 
 
 
Коли-небудь на засніженому летовищі
 
комусь із них пригадаються всі їхні лекції,
 
берлінське радіо і мости через Віслу.
 
«Добре, — подумає він, — добре,
 
то були незлі часи — наші продажні 60-ті,
 
дарма, що в голові по тому
 
суцільна педерастія і соціал-демократія.
 
Нас вела за собою любов,
 
любов виривала нам наші гланди,
 
як виривають слухавки з вуличних телефонів.
 
Поезія пишеться горлом,
 
але це горло безнадійно застуджене».
 
 
 
За всіма законами літератури,
 
за всіма умовами підписаних ними контрактів
 
вони справді боролись за свободу,
 
а свобода, як відомо, вимагає,
 
щоби за неї час від часу боролись —
 
в окопах, лісах
 
і на сторінках незалежної преси.
 
 
 
Говорячи тут про поезію,
 
пом’янімо всіх тих, хто залишився
 
на вуличках і пляжах старих-добрих 60-х,
 
всіх тих, хто не пройшов до кінця курс реабілітації
 
і над ким дотепер пропливають хмари,
 
що своєю структурою нагадують
 
американські верлібри;
 
пом’янімо їх, оскільки те, що ви називаєте часом,
 
нагадує звичайну бойню,
 
де кишки випускаються просто тому,
 
що це має робитись саме тут;
 
і виживають після цього
 
хіба що продажні поети,
 
з легенями — розірваними
 
від любові.