Останній гетьман. Погоня

— Графе, поведи цього отрока в Академію, нехай подивиться, нехай порівняє нашу вченість із закордонною.
Теплов водив його тиждень. А потім імператриця покликала Кирила до себе.
— Ну, що ти побачив? Як тобі наша Академія, як наші академіки? — запитала діловито.
Кирило розсміявся. Він сміявся весело, як дитина.
— Та там такі дурні, що я їм би й свині пасти не довірив.
Єлизавета нахмурила свої широкі брови:
— Чому?
Кирило закашлявся від сміху:
— Ну, був я на їхніх учених диспутах. Один такий: чи є в раю троянди без колючок. А другий: чому в жінок не росте борода.
— То чому?
— Ну, це запитання до Бога. Так він зробив, тобто природа. Оце і все. Як, скажімо, в корови є роги, а в коня немає. Така порода. А троянди без колючок? Хто звідти, з раю, повернувся, хто про те щось знає? — І враз став серйозний: — До всього, Ваша Величносте, там засіли самі німці і гнуть науку на свій копил. Найсмачніші ковбаси — німецькі. Найкращий стрій військовий — прусський, найбільший полководець — Фрідріх. І вся наука, вона така…
— Яка?
— Ну, ні до чого. Треба, щоб вона вчила, як будувати кораблі, як плавити мідь і чавун, як жито вирощувати. А нащо це німцям для Росії? Духу в них російського немає. Ну, є кілька чоловік тутешніх. Один — Найтов, токар, він ще від батька вашого, Петра, лишився, але його запхнули в закуток, і другий, молодший, Ломоносов зветься, але і йому ходу немає. І ще такий Деліль, астроном, але що він сам зробить. Там треба міняти увесь стрій, одних повиганяти, інших переучувати.
Єлизавета підвелася з крісла, пройшла по кімнаті, зупинилася навпроти Кирила — заграла очима:
— От ти це й зробиш.
— Я?! — Кирило вибалушив очі й аж за шию взявся. — Що я?.. Хто я такий?
— А такий, як всі. Не святі горшки ліплять. Уже те, що ти побачив і розумієш, що не туди вони йдуть, — добре. От і будеш з цим самим Делілем, Ломоносовим.
Через два дні Кирило був призначений президентом Академії, йому було вісімнадцять років.
Єлизавета була сама присутня на вступній, так би мовити, тронній промові Кирила. По виході з Академії вона йому просто на вулиці мовила:
— Найкраще з того, що ти сказав їм: ми тут не для того, щоб отримувати високу платню, а щоб робити діло.
Увечері вона зачинилася з Олексієм у діамантовій кімнаті, де були виставлені всі діаманти корони й куди вхід був заборонений рішуче всім.
— Твій брат — розумний, — мовила, беручи до рук діадему. — І за кордоном він не тільки бігав за спідницями. — Й мовби без будь — якого зв’язку: — Завтра я повелю вивести гетьманську канцелярію з — під управління Сенату й передати в управління колегії іноземних справ. Як іноземну державу. Це — перший, необхідний крок.
У суботу Олексій був на балу. Він стояв у залі в натовпі царедворців, послів, усілякого іншого люду. Увійшов гофмейстер, грюкнув по паркету позолоченою палицею й оголосив вихід. Заграли валторни, тонко заспівали ріжки. Арапи в білому прочинили двері. Першою йшла імператриця. Гордовита, велична, царственна: вміла бути такою, коли їй було треба. Олексій аж замружився на мить: чи та це жінка, яка ще вночі лежала з ним у ліжку і ласкаво шепотіла сороміцькі слова. Його обійняли гордість і страх: вона могла отак перекидатися з однієї в іншу. Ряди вельмож хилилися перед нею, як колосся під вітром, тільки замість пилку над ними куріла пудра. За нею йшли дванадцять поважних статс — дам, за ними дванадцять фрейлін з цнотливістю в блудливих очах, далі дванадцять камергерів і дванадцять камер — юнкерів, поважно прошкували тайні радники, сенатори, начальники колегій. Ударили литаври, заплакали скрипки — розпочинався бал.
Єлизавета танцювала менует з Кирилом, той легко, метеликом пурхав по паркету, й так само легко пурхала цариця. Олексій милувався братом, але, проти волі, враз у серце закралася ревність, бо ж бачив свою неотесаність і убогість поряд з в’юнким, легким Кирилом. Потім танцювали інші танці, серед них і українського трояна, співали італійські арії співаки, грали і співали бандуристи. Всіх, навіть самозакоханих московітів, зачарував голосом і грою Любисток.
 
 
Ой з — за гори високої,
 
З — під Чорного Гаю,
 
Ой крикнули козаченьки:
 
— Утікай, Нечаю!
 
— Не бійтеся, не бійтеся,
 
Пани отамани,
 
Поставив я стороженьку
 
Усіма шляхами.
 
 
Б’ється в тісній комірчині царського палацу широка й вільна козацька пісня. Їй би степу, де срібними хвилями тече ковила, де вітер заплітає коням гриви, там злетіти у височінь, де пливе на теплих потоках вітру могутній орел. Стиснена вона, як і козацька душа, приречена на тиху журбу.
 
 
— Як я маю, козак Нечай,
 
Звідси утікати,
 
Славу мою козацькую
 
Марно потеряти?
 
— А я тебе, мій Нечаю,
 
Не убезпечаю,
 
Тримай собі коня в сідлі
 
Для свого звичаю.
 
А я тебе, мій Нечаю,
 
Не убезпечаю,
 
Держи собі шабелечку
 
Та під опанчою.
 
 
Кирило ворухнувся, і Любисток поклав долоню на струни:
— Не розумієш, нащо коня в сіделечку? Щоб бути готовим до втечі. Був би в мене коник, коли я утікав звідси… Мав би я очі…
Вони сиділи втрьох у малій вітальні Аничкового палацу, подарованого Єлизаветою Олексієві: Любисток, Кирило і він. Олексій, сам вправний бандурист, покликав Любистка, рівного якому не було ні тут, ні на Вкраїні, він хотів, щоб Кирило, який відвик від рідної мови, від рідного краю, повертав їх собі в душу. Щоб хлюпнув туди степ, долинув козацький погук, заіржав вороненький коник, щоб узяла Кирила пекуча печаль і пройняла гордість за тих, до кого скоро поїде. Єлизавета вчора сказала: «Вже скоро, Олексію, скоро буде Гетьманщина».
 
 
…Ой погляне козак Нечай
 
За тихії води —
 
Іде ляхів сорок тисяч
 
Хорошої вроди.
 
— Гей, молоді козаченьки,
 
Котрий буде в місті, —
 
Поклоніться матусеньці,
 
Нещасній невістці.
 
Нехай вона, нехай плаче,
 
А вже не виплаче, —
 
Ой над сином, над Нечаєм
 
Чорний ворон кряче…
 
Ой не дбали вражі ляхи
 
На козацьку вроду, —
 
Рвали тіло по кавалку,
 
Пускали на воду.
 
 
Проникливо, душею співав Любисток. Олексій дивився на нього: він і сам мужній з вигляду — високе смагляве чоло, ніс з горбинкою, широкі, дугами брови. А ще Олексій зненацька помітив, що Любисткові в молоду голову останнім часом намело багато снігу. Важко він переживав волю — неволю, тужив за рідним козацьким краєм. А Любисток співав далі:
 
 
Годі, коню, в стайні спати,
 
Пора ляхів налякати!
 
В луччім чині з кремня збита,
 
Гасне іскра з — під копита —
 
То Палій, то Палій.
 
Люлька в зубах зашкварчала,
 
Шабля в ножнах забряжчала.
 
Шабля різанину чує,
 
Люлька пожари віщує.
 
То Палій, то Палій!
 
 
А потім під ліплену чужоземну стелю злетіло:
 
 
Ой, Морозе, Морозенку,
 
Преславний козаче,
 
За тобою, Морозенку,
 
Вся Вкраїна плаче.
 
…Не вернувся Морозенко,
 
Голова завзята,
 
Замучили молодого
 
Татари прокляті.