Мартін Іден

У «доброзвичайній» американській літературі поширений образ такого собі self made man'a, людини, що тільки коштом власних зусиль вибилась із суспільних низин. Власне, оскомний для Мартіна містер Бетлер у романі — один із цих добродіїв. Шкода й говорити, що такі виглянсовані постаті не можуть не бути неправдиві, несучи читачеві облудну віру в те, що кожен при належній роботящості та сумлінності може «доскочити успіху». Натомість Мартін Іден — це справді та людина, що сама себе піднесла на високий рівень духовного буття. Він має не тільки сміливість думати по-своєму, не згідно з оточенням і панівною більшістю, а й далеко важливішу письменницьку та громадянську сміливість — відкрито висловлювати свою думку — чи то в домі Морзів, чи то в клубі соціалістів. А це теж талант, і не менш рідкісний. Іденові чужий «темний і поплутаний Психологізм», він не вдається до марних сльозливих розважань над бідолашністю своєю, як зробив би не один з його європейських однодольців; вихід він бачить і неухильно до нього прямує — в активному діянні, в доланні перешкод, у боротьбі. (Тому навіть самогубство героя не сприймається як песимістичний фінал: Мартін виходить із гри без усякого скімлення, він свідомо так вирішив і свідомо так вчинив. Це високе завершення мужньої трагедії. ) Оцей лейтмотив дії, чину, в якому опосередковано відбилися і молодість народу (американського), і молодість класу (робітничого), — одна з найприкметніших і найпривабливіших тенденцій в усій творчості Джека Лондона. Така ідея руху і діяння цікава ще й тим, що допомагає сприймати в суто діалектичному висвітленні поняття мрії, ідеалу, мети — як поняття динамічне, що самоздійснюється в русі, в дії, і ніколи — поза рухом. І це велика ідея: неперервність людської мрії. 
Джек Лондон був героїчною постаттю, що мужньо виборювала саму себе, свою цілісність з драговини притупних злиднів унизу й задушливого переситу вгорі. У своїх творах письменник також обстоював високу людяність активного чину й героїзму. Іноді, не в міру захоплюючись, він протиставляв дужу людську особистість іншим людям, як в оповіданнях «Північна Одіссея» або «Вовчий син»; часом він одразу піддавав осудові суперменство, коли вже воно було доведене до крайньої міри протилюдяності («Морський Вовк»). Але ж «білява бестія» в Лондона — це не тільки Вовк Ларсен: це також і Елам Гарніш з роману «Буйний День» (1910) — надзвичайно симпатичний образ клондайкського короля, що даремно потикається з приписами північної чесності до вовкулак великого бізнесу Америки; це також і Ернест Евергард («Залізна п'ята») — «з тією тільки поважною різницею, що він віддав своє серце демократії». Певними рисами індивідуалістичної винятковості наділено і Мартіна Ідена. 
Це йому щось уймає, Мартінові Іденові, робить із нього деякою мірою «самітного вовка», але ж і додає також: кращими рисами небуденної своєї натури він войовничо обстоює право людини й художника на самобутність, не зведену до спільного знаменника безликості. 
Якраз цей аспект творчості Джека Лондона дуже важливий. І якраз у цьому, в пошуку позитивного ідеалу, позитивної особистості, в пошуку героїчного і утвердного в житті, полягає новаторство письменника в американській літературі. 
Не важко помітити певну «сировинність» стилю Лондонових творів, подекуди композиційну розпорошеність, прояви мелодрами, де-не-де відгомони наївних уявлень про цивілізаційну місію білої людини, сліди зле перетравлених суперечливих теорій. Самоуцтво, уривковість освіти, при всій глибині й проникливості його розуму, незрідка прикро разять у творах Лондона. А проте всі оці хиби й недотяги сприймаються як щось зовнішнє, навійне, прихідне і прохідне: Джек Лондон щоразу — це щось глибше й життєвіше. Бо в ньому знайшла вияв дужа людська воля до життя і до змагань, через нього промовляло одвічне прагнення людини бути цільною, чистою і безкомпромісно випростаною. Певно, саме цій обставині й завдячує Лондон свою популярність у широкому світі, і досі ще ніким з американських письменників не перейдену. 
РОСТИСЛАВ ДОЦЕНКО.