Пульс всесвiту

Ми побiгли по Велкопржеворськiй площi, але на мiсточку через Чертовку я змушений був знову спочити.
— Дядю, пiднiми мене, я хочу подивитись на воду! — попросила Євочка.
— Нi, нi! Нам треба поспiшати!
Схвильоване серце i змучений мозок не давали менi довго вiдпочивати. "Якомога швидше до людей! — наказували вони. — Тiльки люди можуть врятувати нас вiд загибелi".
Незважаючи на протести маленької людини, я помчав далi. Ще один коротенький перепочинок — i ми вже бiля Кардового мосту. Нiде анi найменшої ознаки життя. Шум води на греблi пiдкреслював мертву тишу мiста.
Маленька Євочка була змучена i скаржилась, що в неї болять ноги та коле в боцi. I раптом з Карлової вулицi до нас долетiв смiх; радiсний, справжнiй людський смiх.
На розi з'явилась група хлопцiв i дiвчат. Вони жартували, безтурботно смiялись. Я дивився на них, як на божевiльних. Хто ще може отак по-дурному смiятись, коли почалась найстрашнiша вiйна в iсторiї людства?!
Невже ця легковажна молодь не усвiдомлює небезпеки так само, як не усвiдомлює її i маленька Єва?
Нi, цього не може бути! Мабуть, я збожеволiв!
Весела група швидко наближалась до нас. Я вже хотiв вiдкрити рота, щоб запитати, чому евакуйовано Малу-Страну, i взагалi, що вiдбувається, але в останню хвилину передумав. Молодь пройшла мимо, не звернувши на нас уваги.
Ця зустрiч ще дужче посилила моє замiшання. Я нiчого не мiг збагнути. Але найголовнiше чекало на мене попереду.
У вузеньких вулицях Старого-Мєста ми почали все частiше зустрiчати перехожих. Даремно я шукав пояснення, чому на лiвому березi Влтави все вимерло, тодi як на правому триває цiлком нормальне життя.
На Старомєстськiй площi Євочка була ще спокiйна, а побачивши Прашну башту, радiсно закричала:
— Дядю, а я вже вдома! Я живу отам!.. До побачення! — вона кокетливо помахала ручкою i побiгла.
— До побачення! — повторив я задумливо. Менi шкода було розлучатися з нею. Важкi хвилини, проведенi разом на Малiй-Странi зблизили нас. Я прив'язався до оцiєї синьоокої любої дитини.