Мій третій і останній шлюб (СИ)

Сама й виліплю, з гіпсу. Або, ще ліпше, з каменю витешу. Правда, в цьому буде, м'яко кажучи, певна гіперболізація… Зате — який авангард! Над усі авангарди. А що мені? Тепер я — мистець! І маю право на самовираження.
Про двох перших чоловіків, Любомира і Григора, поки що мова не йде, хоч вони теж варті подібного увічнення. Однак при нинішніх цінах на мармур — життя не вистачить на одні лиш пам'ятники робити.
Якби хто прочитав мої думки, то подумав би, що я або цинічна така та запропаща, або тіпа дах у мене поїхав. А ні те, кохані мої, ані друге. А зовсім третє, а точніше: це я так себе гумором лікую, аби не сталось ні те, ні друге. А ви собі що хочете — те думайте про мене: я вже та дівка, котрій фіолетово, хто що про неї думає.
І ще одне, найсмішніше, забула. Приходив до мене свататися отой турок, що на оптовім шкірою торгує. Доки чекав відповіді, я малювала його портрет. А змалювавши, подарувала і з хати випровадила. Мені до повного щастя тільки турків бракувало!
2002–2003 рр.
Матерзбург — Київ — Бровари