Мiй прадiдусь i я, або ж Великий хлопчак i малий хлопчак (на украинском языке)
-- Ох, Хлопчачок, ми, здається, заблудились у наших вiршах. I тепер за деревами не бачимо лiсу. Може, помiняємося? Ти допишеш мого вiрша, а я -- твого.
-- От добре! Я згоден!
Ми помiнялись мiсцями, кожен перечитав чужого вiрша, а тодi взялись дописувати їх так завзято, що менш як за десять хвилин упорались.
-- Розумiєш, -- сказав прадiдусь, -- у вiршуваннi не можна напружено вимудровувати рядки, як робили ми в першiй половинi своїх вiршiв. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.
-- Кому починати? -- спитав я.
-- Сьогоднi тобi, Хлопчак!
I я прочитав нашого спiльного вiрша про три країни:
А
В А-ландiї жив Адерах,
Король народу азiв,
Що мали перснi на руках
I намиста з топазiв.
Пекли з картоплi деруни
Й варили юшку з кiльки,
А розмовляли всi вони
Iменниками тiльки.
Бувало, аз кричить: "Мороз!",
"Спекота!" -- нарiкає,
Та ще не чули, нiби хтось
Там "мерзне" чи "впрiває".
Б
В Бе-ландiї жив Бердомах,
Владар народу брорiв;
Вони ходили в ковпаках
I в капцях без пiдборiв.
Тi брори, як то вже бува,
Також свiй клопiт мали:
Вони самi дiєслова
В розмовi уживали.
"Мороз" чи "спека" -- слiв таких
В тiм краї не водилось,
"Замерз", "упрiв" -- отак у них
Одвiку говорилось.
В
В Ве-ландiї жив Вiзорах,
Великий герцог ведiв,
Що всi держали у клiтках
Приручених ведмедiв.
Усе було у них чудне,
Й химерну мали мову:
Займенник -- слово головне,
Прийменник -- додаткове.
В тепло кричали всi: "Я -- за!"
В холодний день: "Я -- проти!"
I жоден схвально не казав
Про суш, вiтри та сльоти.
Та сталась в мiсяцi маю
Пригода нещаслива:
Пройшла у кожному краю
Страшенна з громом злива.
I азiв сiк густенний град,
А брорiв громом било,
А ведiв ледь не всiх пiдряд
В калюжах притопило.
А пiсля тої бурi три
Змiшалися народи,
I де ранiше жив котрий,
Тепер добрати годi.
До азiв веди враз прийшли,
До ведiв збiглись брори,
Зате вже ази зайняли
В Бе-ландiї всi гори.
Всi три народи почали
Кордони геть стирати,
А потiм за мету взяли -
Слова трьох мов змiшати.
Вiдтодi в краї завели
Такий звичай здоровий:
Вживають i старi й малi
Усi частини мови.
Яку ж науку цi рядки
Нам можуть пiдказати?
Без дружби всi ми -- черепки
З розбитого горняти.
-- Чудово ти довiв до кiнця мого вiрша! -- сказав прадiдусь. -Нiчого не треба й пояснювати, кожен зразу помiтить, що всi слова у фразi важливi -- i малi, й великi.
-- А тепер прочитайте, як ви дописали мого мишачого вiрша, прадiдусю!
-- Зараз прочитаю.
Прадiдусь трохи вiдсунув дошку вiд очей, примружив їх i прочитав:
Хатка мишенятка
Я знаю мишенятко,
Є в мишенятка хатка.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка.
Ви хочете спитати,
Яка завбiльшки хата?
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Ви хочете спитати,
Iз чого тая хата?
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Ви хочете спитати:
А де стоїть та хата?
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Ви хочете спитати,
Де поле те шукати?
За лiсом, коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки.
Така маленька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
Що ж видно з тої хати
Малому мишенятi?
Iз хати видно луки,
Дуби, ялини й буки.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Iз хатки видно луки,
Дуби, ялини й буки,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
А вам цiкаво знати,
Як мишенятко звати?
Звуть мишенятко Томом,
Воно зве хатку домом.
Така гарненька хатка
В малого мишенятка,
Стоїть вона на полi,
Де пашi є доволi,
За лiсом коло рiчки,
Там, де ростуть порiчки,
Iз хатки видно луки,
Дуби, ялини й буки,
Звуть мишенятко Томом,
Воно зве хатку домом,
Вся хатка дерев'яна,
Покрiвля череп'яна,
Та хатка невеличка -
З гнiздо перепелички.
-- Ой лишенько, прадiдусю! -- вигукнув я. -- Фраза вийшла така довга, як морська змiя.
-- Але, щиро кажучи, таких довгих фраз в оповiдках не повинно бути. Бо це вийде так, нiби ти на невеличкий човник наклав вантаж цiлого пароплава. Тож човник, ясна рiч, потоне. Так не годиться. Котра година?
-- Скоро дванадцята!
-- Час обiдати! Бери свою дошку, ходiмо додому.
Вдома, у горiшньої бабусi, пахло гороховою юшкою, i це менi не сподобалось. Бо я не люблю горохової юшки. Я зайшов з обома дошками в кухню, приставив їх до буфета й невесело принюхався до плити. Виявилося, що на закуску буде фруктовий пудинг, i це трохи заспокоїло мене.
Бабуся через плече спитала, якi вiршi ми складали, i я розповiв їй, що ми вiршували вдвох -- один починав, другий кiнчав.
-- А хiба можна й так? -- здивувалась горiшня бабуся, мiшаючи горохову юшку.
-- Ще й як можна, бабусю! Бачте, поет часом може заблудитись у власних вiршах. Тодi вiн починає напружено вимудровувати рядки, а це недобре. Треба завжди нiби трошечки гратися, щоб ця гра тiшила, тодi вiршi попливуть легко.
-- Щира правда, -- зiтхнула горiшня бабуся. -- Це я добре знаю.
-- А, то ви теж вiршуєте? -- спитав я.
-- Таке вигадав! Хто ж мовить про вiршування? Я говорю про куховарство! Йди до вiтальнi, обiд зараз буде готовий.
Я вийшов з кухнi набурмосений, i зразу по тому горiшня бабуся подала до вiтальнi обiд.
Я давився гороховою юшкою, а щоб бабуся цього не помiтила, говорив про вiршування. Прадiдусь теж пiдтримував розмову з усiєї сили, бо вiн хотiв вивiдати, чи бабуся щось тямить у вiршах.