Таємниця піратських печер
— І Хасінто теж! — додала Аліна. — Він сьогодні заходив попрощатися зі мною, бо його кладуть до міської лікарні. Після лікування він перебереться сюди, до людей. А ще він приніс мені шаблю «Кокоанут».
— Як ми вірили бабусі! — зітхнув Маркос. — А виявилось, що дід Бернардіно розповідав казочки… і немає ніякого скарбу.
— Але ж скарб є,—урочисто виголосив Пако. — Таки є!
— Звичайно, є! — жваво відгукнулась Аліна. — Пепе сказав це дуже ясно. Ми знайшли скарб! І неабиякий скарб! Оті малюнки індіанців…
Але їй не дали договорити. Двері розчинились, і до кімнати влетів радісний Пепе.
— Нас візьмуть! — вигукнув він. — Нас візьмуть!
— Кого? Куди? — нарешті здобувся на слово Маркос.
— На виставку… — відповів хлопчик.
— На яку виставку?
— В Академії наук. На виставку наших знахідок. Там будуть фотографії наскельних малюнків і наші — як першовідкривачів. Нас запросять на відкриття виставки. Ми будемо почесними гостями.
— Ми? — не повірила власним вухам Аліна,
— Так, Аліно. Ми. Ти розумієш? Річ у тому, що ми робили відкриття. І повинні бути там.
— Ура! — вигукнула дівчинка.
Діти позривалися з місць, обступили схвильованого хлопчика і засипали його запитаннями. Мочіта аж заходилася від гавкоту, бо і їй передалося збудження дітей. А діти всі разом скакали і били на радощах у долоні.
— Виставка! Виставка! — кричали вони як навіжені.
Селестіно, Хосефа, Хосе Луїс та Ана перезирнулися.
— Виставка! Виставка! — скандували діти.
Мочіта крутилася навколо них, ставала на задні лапи і гавкала, неначе заявляючи, що теж піде на виставку, бо ж і вона причетна до відкриття скарбу Піратських печер.
